Спомини ровесника

Доктор історичних наук, професор, колишній декан історичного факультету Іван Мандрик є найсправжнісіньким ровесником Ужгородського національного університету - Іван Олександрович уздрів світ під Карпатами рівно за один місяць і один день до того, як Рада Народних Комісарів УРСР видала Постанову за № 1709 про відкриття Ужгородського державного університету. У переддень 79 річниці вишу пан професор люб’язно поділився своїми думками про рідний виш.

 З кожним прожитим роком дедалі частіше на гадку приходять молоді літа, у тому числі - й студентські та викладацькі. Адже все моє трудове життя пов’язане саме з Ужгородським університетом та його історією.

Університет є величезним надбанням усього Закарпаття, бо саме тут формувалася та «кузня кадрів», що вносила визначальний вклад у підготовку освітян, медиків, економістів, інженерів, науковців, культурологів, політологів, правників - взагалі інтелігенції Закарпаття і не тільки. З плином часу несправедливо відсувається на задній план той незаперечний факт, що відкриття університету, як й інших навчальних закладів області, надавало можливість дітям простих закарпатських селян, робітників, лісорубів, вівчарів, виноробів, учителів безкоштовно здобувати освіту рідною мовою, підносити свій соціальний статус, будувати кар’єру, реалізувати себе. Сьогодні нерідко можна зустрітися уже з третім, а то й з четвертим сімейним поколінням випускників, де і дід з бабусею, і батьки, зараз вже й онуки, а може й правнуки, здобули освіту в УжНУ. Це повною мірою стосується і моєї родини, бо випускницями нашого університету є дві мої доньки, внучка, а цього року вступив на факультет математики і цифрових технологій онук Олексій.

З нашим університетом я пов'язаний впродовж усього свого життя. Як колись жартома сказав мій колега по кафедрі, УжНУ й відкрили заради мене, бо народився я рівно за місяць до заснування університету, тому «керівники партії та уряду» стурбовано гадали, що будуть робити з цим «дітваком коли виросте», тому й готували перед ним можливість якось реалізуватися. Жарти жартами, але у дитячі роки мрія навчатися в університеті потаємно жевріла в усіх помислах, навіть здавалася недосяжною.

Добре пам’ятаю, як на рубежі 50-60-х років учні раділи щорічному прибуттю у Вишківську середню школу Хустського району 2-3 молодих випускників тодішнього УжДУ. Це були хімік Августин Майор, фізик Омельян Біланинець, біолог Іван Міговк, історики Василь Олаг, Томаш Орбан, Матрона Сливка та інші, які пізніше стали викладачами нашого університету, чи знаними у краї освітянами. Від них я почув багато доброго про умови навчання, викладачів, студентське життя-буття, тому стати студентом стало моєю заповітною мрією.

Загалом у стінах університету я з 1963-го року. Студентом-першокурсником історичного факультету був зарахований після успішного складання шести вступних іспитів серед так званих «п’ятипроцентників», тобто тих, хто не мав двохрічного трудового стажу. Таких на історичному факультеті було лише двоє, а решту складали хлопці після трьохрічної служби в армії і декілька дівчат з двохрічним стажем роботи. Були й такі, що поступали по два-три рази, а на престижний медичний факультет - і по чотири-п’ять разів! Одночасно можна було подавати документи лише на один факультет. Сьогоднішні студенти не можуть цього збагнути, зокрема й мій онук. І дуже добре, що пішла у небуття епоха тотального дефіциту, небачених в історії черг, у тому числі і на здобуття вищої освіти, з’явився вільний вибір.

Отже, у 1963 році у моєму житті настав новий період, пов'язаний з початком навчання в Ужгороді. Вже 5 вересня усіх першокурсників відправили на один місяць збирати врожай у приміський колгосп. Тодішні радянські семестри складали по три місяці, а цьогорічний уже втиснули у двохмісячний. Починалися радянські навчальні роки з того, що студенти відволікалися на збір колгоспного урожаю, а більшість викладачів перебували у відпустках, наукових конференціях, курсах підвищення кваліфікації, бо були масово задіяні на вступних іспитах, приймальних комісіях, літніх виробничих практиках.

Студентські роки – це суцільна круговерть: лекції, практичні, спортивні змагання «за честь факультету», участь у гуртках художньої самодіяльності, збори, чергування, прибирання аудиторій, безкінечні черги в дешевих їдальнях. Водночас – це і вечори танців, відвідування кіно і філармонії, туристичні походи, проведення гуртожитських днів народження. І, звісно ж, залицяння до чарівних дівчат. Словом, у молодості вистачало всього! А на завершення навчання усі хлопці і дівчата мого випуску, окрім наймолодшого - автора цих рядків, стали сімейними, оскільки досягли віку 25-30 років. Цьому сприяло й те, що за радянських років існував обов’язковий розподіл на роботу молодих спеціалістів, що надавало випускникам якісь стартові можливості.

Ще з середини ХІХ ст. передові закарпатські будителі ставили питання про відкриття в Ужгороді вищого навчального закладу, що, нарешті, здійснилося лише після 1945 року. Століттями з патріархального селянського середовища було неможливо пробитися до вершин науки. У цьому сенсі все почало повільно, але неухильно змінюватися на краще. Так, у 70-80-х роках серед викладацького складу невеликого історичного факультету були уродженці майже з усіх районів Закарпаття, як і з інших регіонів України. На сьогодні все це змінилося, бо більшість викладацького корпусу поповнюють діти, дружини, родичі викладачів та інших впливових і заможних людей. Це одна з причин, як на мене, що веде до сучасного падіння престижу вищої освіти. А так причин цьому багато, у тому числі й об’єктивних. Зараз важко уявити собі простого випускника сільської школи, котрий без армії платних репетиторів, без комп’ютерної підготовки, досконалого знання англійської мови може легко опанувати вершини різноманітних наукових знань. А чого варті останні міністерські новації з навчальними програмами, завдяки яким університети, у кращому випадку, зводяться до рівня колишніх педагогічних інститутів. Викладачі, професори, ректори, громадськість мовчать, бо проходять реформи, йде «вдосконалення». Єдине чого немає – належного кінцевого результату.

Порівнювати розвиток університетської освіти за радянський та український часи можна безкінечно, але це мало що змінить в уявленні читачів. Скажемо так: щось було позитивного і в ті часи, тому варте уваги, але багато було й такого за чим не маємо жодної ностальгії. Приміром, безкінечні конспектування праць класиків марксизму-ленінізму, діячів партії й уряду, повна регламентація усіх сторін життя, побоювання доносів з боку колег чи студентів, постійні комісії та перевірки, соціалістичні змагання і таке інше. До речі, безкінечні засідання і збори покликані були засвідчити кожному, що про нього все знають, він  контрольований та керований.

Я ще у молодості запам’ятав вислів давньогрецького філософа: «Настане кінець світу, бо пішла така молодь, яка не слухає старших, усе робить на свій розсуд…». Минуло понад дві тисячі років і «кінець світу» не настав, він так чи інакше розвивається. Тому я ще тоді вирішив: на схилі років не буду дорікати молодим, що «все не так, як було колись». Закарпатська поговірка на це дотепно відповідає: «колись і гравій у річці був кращий». Кожне покоління стикається з різноманітними проблемами, які намагається більш-менш вирішувати. Не є винятком і наш університет. Правда, я жартома кажу нинішнім студентам, що відчуваю деяку скривдженість, бо не закінчив «національний», не маю бакалаврат, тим паче магістратуру. Інша справа, що сьогоднішні слухачі магістратури, не можуть пояснити навіть походження цієї назви. Знаємо одне: розумні й здібні студенти були, є, і мають бути завжди.

Ми маємо чим пишатися за ці непрості переломні десятиліття. Це не тільки лауреати наукових державних премій, відомі вчені, політики, письменники, державні діячі, але, передусім, й ті десятки тисяч освітян, медиків, юристів, економістів, інженерів, державних управлінців та людей багатьох інших спеціальностей, котрих підготував наш рідний університет. А яким неоціненним є його вклад у вихованні патріотів-захисників своєї Батьківщини, ми наочно бачимо сьогодні, у важкі роки військового випробування. Ніхто з нас не може повторити за французьким королем Людовиком XIV: «Держава – це я», тобто «Університет – це я». Він не є уособленням ні ректора, ні викладачів,  навіть усіх студентів. Його ще ненаписана історія – це знання, праця, талант, усіх живих і вже неживих, що внесли і вноситимуть вклад у його подальші здобутки.

Згадаймо, що у молоді роки кожному з нас старші допомагали утвердитися на науково-педагогічній стежині: консультували, запропонували поступати до аспірантури, обирати наукову тему, завершити кандидатську дисертацію, захистити її, врешті-решт – клопотати про зарахування на роботу. Так було завжди, так це має бути і в майбутньому, бо це цілком природно. Ми лише стурбовані тим, щоб уже досягнутий рівень розвитку університету наростав, не втрачалося здобуте, не переводилися видні педагогічні та наукові особистості.

Наш університет має зберігати і такі цінності та надбання, котрі, по суті, не мають комерційної вартості  і матеріально не продуктивні. З іншого боку, звуження академічної свободи може привести до утвердження комерційного суспільства, без протиставлення йому моральних ідеалів, проти чого мають виступати наступні покоління студентів та викладачів.

 

Іван Мандрик

доктор історичних наук, професор

 

• До свят