Новини

03.02.2024
1701

Один з фундаторів НДІ фізики і хімії твердого тіла УжНУ професор Юрій Попик святкує 90-ліття

Один з фундаторів НДІ фізики і хімії твердого тіла УжНУ професор Юрій Попик святкує 90-ліття

Доктор фізико-математичних наук, професор Юрій Васильович Попик народився 3 лютого 1934 р. в с. Довге Хустського району (колишній Іршавський район) Закарпатської області. Довжанську середню школу закінчив зі срібною медаллю у 1951 році. Саме в цій школі для майбутнього науковця були закладені основи математики та фізики, оскільки за цим напрямом працювали молоді, талановиті вчителі – Іраїда Миколаївна Труш (математик) та Еммануїл Борисович Качер (фізик).

Подальше сходження до наукових вершин Юрій Попик продовжив на фізико-математичному факультеті Ужгородського державного університету. Диплом з відзнакою про вищу освіту одержав у 1956 р. Працював учителем фізики Тячівської СШ №1(1956–1957), директором Нересницької СШ Тячівського району (1957–1959), інспектором шкіл Тячівського району.

З 26 січня 1960 р. Ю.В.Попик працював в Ужгородському державному університеті на посадах лаборанта, старшого лаборанта, а з 1 листопада 1960 р. – асистента кафедри загальної фізики. У вересні 1961 р. вступив до аспірантури. З вересня 1963 по січень 1965 рр. проходив наукове стажування на кафедрі хімічної фізики фізичного факультету Московського державного університету ім. М.Ломоносова. Під керівництвом Д.В.Чепура (УжДУ) та старшого наукового співробітника МДУ Ю.А.Зариф’янца займався науковими дослідженнями. 25 червня 1969 р. у Львівському державному університеті ім. І.Франка захистив дисертацію “Дослідження природи центрів фоточутливості сенсибілізованих шарів сірчистого свинцю” і здобуває вчений ступінь кандидата фізико-математичних наук.

2 вересня 1964 р. Ю.В.Попик був зарахований на посаду старшого викладача, а 14 квітня 1965 р. обраний доцентом кафедри фізики напівпровідників УжДУ. 1 жовтня 1971 р. Юрія Васильовича призначено заступником декана, а з 10 грудня 1971 до 14 грудня 1974 р. працював деканом фізичного факультету УжДУ. 27 листопада 1970 р. затверджений у вченому званні доцента. Після захисту кандидатської дисертації Ю.В.Попик займається комплексними експериментальними і теоретичними дослідженнями електронних процесів, що мають місце при адсорбції на сегнетоелектриках-напівпровідниках.

У 1989 р. в Інституті напівпровідників АН України Ю.В.Попик захистив докторську дисертацію “Електронні процеси при адсорбції на сегнетоелектриках-напівпровідниках”. 18 серпня 1989 р. йому присвоєно вчений ступінь доктора фізико-математичних наук. 26 травня цього ж року його обрано професором кафедри напівпровідників, 13 грудня 1990 р. – затверджено у цьому вченому званні.

Ю.В.Попик опублікував понад 150  наукових праць, половина з них – в провідних зарубіжних фізичних журналах, має 6 авторських свідоцтв СРСР на винаходи, підготував 6 кандидатів наук. Він є провідним спеціалістом в області електронних процесів на поверхні сегнетоелектриків-напівпровідників, відомим не тільки в Україні, але і за її межами. Керований ним впродовж 25 років науковий семінар з “Фізики кристалічних напівпровідників” користується великою популярністю і є доброю школою для молодих науковців. Двічі входив до складу авторського колективу наукової праці, яка приймала участь у конкурсі (1998 і 1999) на здобуття державної премії України в галузі науки і техніки.

Понад 50 років Ю.В.Попик читав лекції для студентів-фізиків, був одним з фундаторів спеціалізації “Фізика напівпровідників” в УжНУ. Ним розроблено навчальні програми і забезпечувалось в різний період читання спецкурсів “Квантова теорія твердого тіла”, “Фізика твердого тіла”, “Фізика напівпровідників”, “Фотоелектричні властивості напівпровідників”, “Напівпровідникові прилади”, “Фізика по­верхні напівпровідників”, тощо. Видано у співавторстві  9 навчальних посібників. Він завершив свою викладацьку працю випуском підручника з грифом Міністерства освіти і науки України –  “Фізика напівпровідників. Підручник для студентів вищих навчальних закладів”. Відмінник вищої школи СРСР (1985). При безпосередній участі проф. Попика Ю.В., як декана, відкрито Проблемну науково-дослідну лабораторію, яка переросла в НДІ “Фізики і хімії твердого тіла”.

На честь знаменної дати ми поспілкувалися з Юрієм Васильовичем Попиком про його тернистий шлях у науку, десятиліття роботи в Ужгородському національному університеті та особисті захоплення й родинний затишок.

Розкажіть, будь ласка, про свої шкільні роки. Чому ви обрали фах фізика?

– У 1948 році я закінчив семирічну школу у с. Довге. Продовжив навчання у середній школі в с. Білки Іршавського району. Жив у гуртожитку. Додому поверталися в суботу, а в неділю знову поверталися у школу. Єдиним зв’язком між селами Довге і Білки була вузькоколійка. Поїзд ходив рідко, з Довгого вирушав о 6-й ранку. Якщо проспав, до Білок добирався пішки з рюкзаком, запакованим їжею на тиждень.

В Іршавському районі на той час (кінець 40-х минулого століття) було всього 3 середні школи і у восьмі класи у всіх цих школах були свої плани набору учнів. У Білецькій СШ було заплановано два восьмі класи по 35 учнів. Бажаючих навчатися було близько 120 чоловік. Тому довелося відкрити ще один клас, до якого взяли усіх бажаючих з сіл, розташованих вище Білок. У цьому додатковому класі проводили серію контрольних робіт, щоб його ліквідувати. Але бажання вчитися було настільки велике, що влада була змушена змінити план набору! І тільки на початку листопада ми стали повноцінними учнями цієї школи. Електрики не було, вечорами вчилися при гасових лампах, часто і при свічках.

У 1949 році у Довгому відкрили середню школу. У 1950 уже був план набору у дев’ятий клас, а з ініціативи директора школи Ганни Онуфріївни Худинець – депутата Верховної Ради УРСР – згодом було відкрито і десятий клас. Збір заяв до десятого класу організував я. Навчання у середній школі  було платним – 150 карбованців на рік. Середню школу я закінчив у Довгому зі срібною медаллю.

Щодо вибору фаху. У школі мені краще давалася математика, ніж фізика. Але спрацював прагматизм: після закінчення математичного факультету можна було працювати тільки вчителем математики, а диплом фізфаку дозволяв працювати як вчителем фізики, так і інженером на виробництві.

Яким було студентське життя у 50-ті роки? Як студенти тримали баланс між навчанням та розвагами?

– Навчання на фізичному факультеті було дуже непростим, а відпочинок –  насиченим і різноманітним. У 1951 році я вступив на спеціальність «фізика» на фізико-хіміко-математичному факультеті УжДУ. Це був другий набір на цю спеціальність. План набору – 25 студентів. Навчання платне – 150 карбованців за семестр. Серед викладачів-фізиків не було жодного з науковим ступенем. Підручників теж було обмаль. Протягом усіх п’яти років навчання студентам не давали ні навчальних програм, ні навіть переліку питань у екзаменаційних білетах. Оскільки за гуртожитки слугували погано пристосовані приміщення (зокрема і велика фізична аудиторія), де проживало одночасно 12-15 студентів, то підготовка до занять і екзаменів проходила переважно у читальних залах бібліотек. Стимулом для навчання була і стипендія – її видавали тільки студентам, які склали сесію на «добре» і «відмінно».

Щодо розваг. В університеті проводилися щорічні спартакіади та огляди художньої самодіяльності. Кожен факультет готував чоловічі і жіночі команди з різних видів спорту та колективи художньої самодіяльності різних жанрів. Це сприяло широкому залученню студентів до спорту і культури.

Щосуботи протягом семестру на всіх факультетах проводилися вечори відпочинку з концертом і танцями. Університет я закінчив з червоним дипломом.

Коли Ви твердо вирішили реалізовуватись саме як науковець?

– У 1954 році після закінчення аспірантури (без захисту дисертації) була направлена на роботу в УжДУ Нонна Анатоліївна Гоженко – спеціаліст в області фізики напівпровідників. Вона і була керівником моєї дипломної роботи. На той час ґрунтовно займатися фізикою напівпровідників в університеті не було кому.

Після закінчення університету, я за розподілом рік пропрацював вчителем фізики у Тячівській СШ №1, два роки директором Нересницької СШ і півроку інспектором шкіл Тячівського райвідділу освіти. Обирався делегатом ІІ Всеукраїнського з’їзду вчителів. Здавалося б, все добре. Але відчував, що здатний на більше. Влітку 1958 року вирушив до Москви, щоб вступити у Фізико-технічний інститут. Але мене чекало розчарування. Мені відмовили, оскільки після закінчення вишу ще не відпрацював трьох років за направленням. Однак, не було би щастя, та нещастя допомогло. У січні 1960 мене запросили на посаду лаборанта кафедри загальної фізики.

Мій шлях у науку був тернистим. На час вступу до аспірантури (1961 рік) вся наукова база кафедри була зосереджена в одній кімнаті і складалася з однієї експериментальної установки для дослідження фотоелектричних властивостей напівпровідників. Спеціалізації з фізики напівпровідників на факультеті не було. Рік аспірантури минув, а тему дисертації так і не визначили. У вересні 1962 року мене перевели у Московський державний університет ім. М.Ломоносова на кафедру хімічної фізики як аспірант-стажера. Досить швидко увійшов у наукову проблематику і освоїв методику адсорбційних досліджень. Коли наукова робота вже була близька до завершення, у січні 1965 року мене відкликали з аспірантури, бо нікому було читати спецкурс з фізики твердого тіла. Мені довелося в Ужгороді створювати нову експериментальну установку, щоб продовжити розпочаті у Москві дослідження. Це суттєво відтермінувало захист кандидатської дисертації.

З докторською дисертацією було значно простіше. На кафедрі вже була добре освоєна технологія вирощування монокристалів SbSJ, які поєднували в собі напівпровідникові і сегнетоелектричні властивості. У моїй лабораторії була налагоджена методика досліджень поверхневих властивостей напівпровідників. Так виникла ідея дослідження поверхневих властивостей напівпровідників-сегнетоелектриків, реалізація якої вилилася у докторську дисертацію.

Під моїм керівництвом захищено 6 кандидатських дисертацій: у трьох пошукувачів я був керівником і де-факто, і де-юре, а у трьох – тільки де-факто. Мною у співавторстві опубліковано близько 150 наукових праць, 9 навчальних посібників (два з яких за кордоном) і підручник «Фізика напівпровідників» для студентів вищих навчальних закладів.

З ким з колег було особливо приємно співпрацювати та товаришувати?

– Таких було троє викладачів кафедри: Бенца В.М., Семак Д.Г. і Туряниця І.М. Ми були справжніми друзями. Разом ходили на каву, відзначали всі важливі життєві події. Хоча кожен з нас вів свій напрямок наукових досліджень ми мали і спільні наукові роботи та методичні посібники. В один період часу (1967-1969) захистили кандидатські дисертації. Крім нас у цей же час ще троє викладачів стали кандидатами наук. Це був справжній прорив у науці на кафедрі фізики напівпровідників.

Вам вдалось побачити не одне покоління студентів. На вашу думку, чи сильно змінювалось студентство впродовж десятиліть?

– По-перше, середня школа тоді давала дуже добру загальноосвітню підготовку. По-друге, студенти, які добре вчилися, отримували стипендію. По-третє, рівень викладання і вимогливість викладачів були надзвичайно високими (про «блат» взагалі не могло бути й мови). По-четверте, всі випускники забезпечувалися роботою за спеціальністю і мали першочергове право на отримання житла. Це було дуже хорошим стимулом до навчання.

Якими є ваші захоплення крім науки? Чим займаєтесь у вільний час?

– Захоплююся спортом. У складі збірної команди викладачів УжДУ двічі був чемпіоном України, бронзовим призером та чемпіоном СРСР серед команд викладачів і співробітників вузів. Люблю співати. З 1963 по 2019 рік – учасник чоловічої хорової капели «Боян» УжНУ. Дуже люблю рибалити і збирати гриби.

Вам вдалось побудувати не тільки приголомшливу кар’єру науковця, а й міцну, щасливу родину. Розкажіть про свою сім’ю.

 - Нас у батьків було п’ятеро: четверо братів і сестра. Всі отримали вищу освіту. Троє нас з науковими ступенями: два – доктори наук і один – кандидат. Брат Василь більше 15 років пропрацював головним інженером Кушницького лісокомбінату, сестра Марія була директором 8-річної школи. Я одружився у 1959 році на Інні Миколаївні Кращенко. У нас народилося двоє дітей: донька Тетяна і син Сергій. Дружина більше 50-ти років пропрацювала старшим викладачам на економічному факультеті УжНУ. Донька Тетяна закінчила фізичний факультет, кандидат фізико-математичних наук, науковий співробітник  Інституту електронної фізики НАН України. Син Сергій здобув дві вищі освіти: фізика і економіста. У 32 роки був полковником Податкової служби України. Трагічно загинув у ДТП при виконанні службових обов’язків у 2004 році. Маємо трьох онуків і чотирьох правнуків. 

 З особливою теплотою відгукується про ювіляра його донька, кандидат фізико-математичних наук Тетяна Попик, яка пішла слідами батька :

- Мій тато для мене – прообраз ідеального чоловіка. Розумний, самодостатній, чесний, справедливий, цілеспрямований, відповідальний, спортивний. А ще дуже добрий, турботливий, працелюбний, ґаздівливий. Усім, чого досягла в житті, я зобов’язана татові.

Мій майбутній фах був закладений ще у глибокому дитинстві, бо частенько доводилося залишатися в його дев’ятій лабораторії, доки він читав лекції студентам. Мені було страшенно цікаво роздивлятися прилади з різними кнопочками і лампочками, гратися з залізяччям. Вже згодом у школі я зрозуміла якою цікавою і водночас складною є фізика. Татові я щиро вдячна і за те, що ввів у світ спорту. Скільки себе пам’ятаю спорт у нашій сім’ї був завжди. Тато протягом десятиліть тричі на тиждень мав тренування з волейболу. А після тренувань готувався до лекцій, інколи глибоко за північ. Він не міг собі дозволити піти на заняття не підготовленим. І хоча після 80-ти з волейболом «зав’язав» і досі підтримує хорошу спортивну форму. Спорт загартував і мій характер. Навчив працювати через «не можу» і досягати поставленої мети.

Тато – затятий трудоголік. Зміна форм праці для нього найкращий відпочинок. Так після лекцій він «відпочивав» на тренуванні, а після роботи в лабораторії – на репетиціях народної хорової капели «Боян», якій присвятив більше сорока років. Крім того вся чоловіча робота по дому теж була на ньому. Він і електрик, і сантехнік, і будівельник, і майстер з ремонту побутової техніки. Найкращим «відпочинком» для себе вважав роботу на землі. Тому наша дача завжди була в ідеальному порядку, а вирощеного врожаю вистачало на всю зиму. Тато і зараз так «відпочиває». Дещо змінилися форми, але залишилася суть. Один з найважливіших принципів його життя: «Якщо можеш допомогти – допоможи, не можеш – не заважай. І ніколи не чекай винагороди за свої добрі справи, бо в такому випадку добро перетворюється в борг і вже перестає бути добром».

Тато для нас – джерело життєвої мудрості. Він завжди сприймає людей такими, якими вони є. Ніколи не навішує «ярлики». Він дуже толерантна і виважена людина, завжди готовий до компромісу. Водночас чесний, справедливий, принциповий. І є речі, які не пробачить, і «червоні лінії», які не переступить.

Я щиро дякую татові за атмосферу любові, яка панує у нашій сім’ї. За відчуття, що мій дім – моя фортеця, за впевненість, що поки тато поруч, все буде добре, ми з усім впораємося. Свого єдиного сина я назвала на честь тата – Юрієм. Йому незабаром 33. І настає його час брати на себе відповідальність за збереження і примноження родинних цінностей, щоб теж стати для своїх чарівних донечок найкращим татком на світі. Йому є у кого вчитися і з кого брати приклад.

Колектив Ужгородського національного університету щиро вітає професора Юрія Попика з ювілеєм! Бажаємо Вам міцного здоров’я, особистого щастя, добробуту й процвітання, наснаги у реалізації нових творчих ідей, злагоди та взаєморозуміння в родині.

 

 

 

Ганна Фельцан,

Інформаційно-видавничий центр

 

           

Категорії: