Новини

23.11.2020
968

Іван Мешко: «Довголіття - це передусім добродушність. Вважай, що навколо тебе не вороги, а добрі люди»

Іван Мешко: «Довголіття - це передусім добродушність. Вважай, що навколо тебе не вороги, а добрі люди»

Доктор історичних наук, професор, фундатор еконо­мічного факультету УжНУ Іван Михайлович Мешко в понеділок, 23 листопада, святкуватиме 95-й день наро­дження! Він - жива енциклопедія як історії Ужгородського національного університету, якому цієї осені виповнилося 75,  такі і новітньої історії Закарпаття. Отож згадати й роз­повісти має про що.

 - Іване Михайловичу, Ви вчилися в Мукачівській торговельній академії, яка тоді була одним із провідних освітніх за­кладів. Хто з викладачів особливо запам'ятався?

- Серед педагогів академії, очолюваної Августином Штефаном, було багато емігрантів, як тоді казали, з Великої України. Це - представники української інте­лігенції, які після жовтневого перевороту 1917 у Росії емігрували на Захід і волею долі опинилися в нашому краї. Зокрема викладач української мови й керівник хору «Просвіти» Приходько, котрий мав дві вищі освіти - філологічну й музичну, математик Трухлий, український літератор Мозенс. Згодом, у часи угорської окупації Карпатської України, вони по­вернулися на Захід. Із тих, хто за­лишився, запам’ятався місцевий педагог Балаж, який вів у нас З або 4 предмети, та історик Сте­пан Добош - майбутній перший ректор нашого вишу. Коли Закар­патська народна рада ухвалила рішення заснувати в Ужгороді університет, йому запропонували очолити його.

- Чи можна стверджувати, що емігрантська хви­ля інтелігенції з теренів України в той час сприяла просвітництву краян?

- За часів Австро-Угорщини на території нинішнього Закарпаття державних шкіл не існувало вза­галі, тільки церковно-прихсщські, на 2-3 роки навчання, а подекуди - з п'ятилітньою програмою. Це вже залежало від освіти самого духівника й півцевчителя, котрі й були тут основними педагогами. Після входження краю до складу Чехословаччини перед прези­дентом Т.-Г. Масариком постало завдання знайти вчителів ддя державних початкових шкіл. Найперше слід було визначити­ся , якою мовою слід запровадити навчання на Підкарпатській Русі? Масарик офіційно звернувся до Чехословацької Академії наук, зокрема до всесвітньо відомого славіста, директора Археологіч­ного інституту у Празі, керівника Слов’янського інституту Любора Нідерле за науковим висновком щодо цього. Той відповів, що питання потребує вивчення. А приблизно через рік з’явився висновок: на Підкарпатті живуть русини, або малороси (як їх називали в Росії), або українці. Л. Нідерле принципової різниці в мові закарпатців і наддніпрянців не бачив. Цей факт став для Т.-Г. Масарика підґрунтям, аби закликати у Відні, Парижі та Бер­ліні українських емігрантів, котрі мають відповідну освіту й ба­жання, приїхати в Чехословацьку Республіку на Підкарпаття пра­цювати вчителями. їх пообіцяли прийняти на державну службу. Ось так більшість педагогічного штату, особливо в селах, поки місцева вчительська семінарія не почала випускати своїх учи­телів, склали емігранти.

- Куди Ви потрапили після закінчення академії?

- У 1945-му я пішов пра­цювати в Народну раду За­карпатської України, в торго­вельний відділ, став головним державним інспектором торгівлі в Закарпатській області. Там трудилися хлопці, які незадовго переді мною закінчували акаде­мію, зокрема батько нинішнього професора УжНУ Василя Русина очолював цей відділ. От він мене й призначив.

 - Як Ви пов'язали своє життя з УжНУ?

- Після роботи на згаданій по­саді я поїхав у Львів, щоб пройти вищі дворічні торгові курси для керівного складу працівників Міністерства торгівлі. А їхня програма майже на 65 - 70% охоплювала інститутську. Від­так я екстерном складав іспити, які проходив на цих курсах у Львівському торгово-економіч­ному інституті. Після закінчення навчання у 1950-му отримав направлення: мав стати заступником начальника управ­ління міських торгів у Мукачеві із зарплатою 2 200 карбованців. А це - пів зарплати секретаря обкому! Проте я пішов до кадро­вика й попросив переписати на­правлення, щоб я міг викладати в Мукачівському технікумі. Але той відмовився, сказав, що, по- перше, вони витрачали на моє навчання гроші, а по-друге, це несерйозно, бо в мене вже є сім’я, а там зарплата тільки 700 крб - втричі менша. І коли я вже вп’яте зайшов із своїм прохан­ням, він злісно взяв ручку, пере­креслив направлення й написав: «Мукачівський торговельний технікум - викладач». Приїхавши в місто над Латорицею, я пішов до директора. А там сидить на­чальник управління навчальних закладів Укоопспілки - вони якраз звільнили керівника з по­сади! Начальник подивився на моє направлення, біографію й каже: «Чудово, будете директо­ром!». Я пробував заперечити, що це ж несерйозно, не маю до­свіду, але почув: «Ви маєте два роки досвіду адміністративної роботи, провчилися на курсах, то й будете адміністративну роботу виконувати, а завуч - на­вчальну. І в нас немає для вас як викладача навантаження». Такя очолив технікум.

Через 2,5 року мені зателе­фонували зі Львова й попро­сили здавати вступні іспити в аспірантуру. Склав їх на 19 із 20 балів, тож мене зарахували. За­кінчив аспірантуру, а через три місяці захистив дисертацію. Тоді я вже працював у Львівському університеті. Міг там і залиши­тися, але тут уже мав сім’ю... І після повернення у 1956-му з 8 лютого став працювати викла­дачем в УжДУ.

 - Звісно, економічного факультету ще не було.

- На той час профільна еко­номічна освіта не вважалася ви­щою, тому й не було факультету. Я став працювати на кафедрі політекономії, а дисципліна викладалася як обов'язкова всім студентам. Але в 1963-му пройшла реорганізація заочної освіти в Україні, вирішили ство­рити загальнонаукові факульте­ти. Ректор призначив мене очо­лювати такий в УжДУ, оскільки я мав досвід викладання. Потім відбувалися різні реорганізації, але близько десятиліття загальнонауковий факультет проіс­нував. Найголовніше, що тоді я почав залучати фахівців, адже там були різні спеціальні дис­ципліни, наприклад, економічна географія. Коли я вже мав 3 ка­федри, 17 кандидатів наук і 3-х докторів, почав ставити питання про створення економічного факультету. Отримав дозвіл на це і в Москві, і в Києві, а в нашій області - ні. Проте з настанням незалежності в нас з’явилися вже всі умови для відкриття факультету.

 - За час Вашої роботи змінилося багато ректо­рів. З ким працювалося найкраще?

- Вважаю, що кожен ректор вніс свою посильну лепту в роз­виток вишу. Найдовше керували Дмитро Чепур і Володимир Сливка. На мою думку, комп­лексно мислячою людиною був перший із них. Саме за його керівництва виш став власне університетом, а не гімназією, бо що то за університет, у якому ЗО - 40 кандидатів наук і 2 про­фесори? За ректорства Д. Чепура збільшився викладацький склад, відкрилося багато нових спеціальностей, розпочалося будівництво сучасних навчаль­них корпусів. Дмитро Венедиктович був людиною слова, дуже вболівав за успіхи колег. Зу­стрічаючи викладача на вулиці, перепитував, коли планується завершення його кандидат­ської чи докторської, всіляко заохочував кар’єрне зростання. Коли він пішов із посади, в УжДУ налічувалося вже близько 200 кандидатів і ЗО докторів наук. І сам, до речі, багато часу приді­ляв науковій діяльності.

Володимир Сливка, на мій погляд, був за характером більш м'якою людиною, ніж Д. Чепур, але у стилі керівництва вони мали чимало спільних пози­тивних рис. Найбільша його заслуга перед УжДУ полягає в тому, що зміг у найважчі часи зміни суспільних формацій у нашій країні утримати виш, не дати йому «розповзтися», зберегти кадровий потенціал. Він тон­ко відчував і про­гнозував суспіль­ні зміни, тому на цей час припадає і створення низки нових факультетів та кафедр, відкриття нових спе­ціальностей. За його ректорства досягнуто вагомих результатів науко­вих досліджень у галузі фізики, а сам В. Сливка став лау­реатом Державної премії.

Нинішній очільник лікар-нейрохірург Володимир Смоланка докладає активних зусиль за­для осучаснення освітньої та науко­вої діяльності вишу, його структурного реформування, налагодження тісних і взаємовигідних контактів на між­народній арені, де його добре знають як авторитетного науковця-медика. Він закарбує власне ім’я в історії універси­тету як успішного ректора-реформатора.

 - 3 ким Ви найбільше при­ятелювали?

- Дружні стосунки мав із ліка­рем І. Коршинським, істориками І. Шульгою, І. Гранчаком, Коваленком, філологом Лісовим. Зі колегами я завжди старався бути на рівних. Окрім Івана Коршинського, всі вони вже віді­йшли у вічність.

 - Яким є рецепт Вашого довголіття?

- По-перше, я все життя на­магався бути фаталістом. Долі своєї не обійдеш - як показува­ли вирішальні моменти в моєму житті, ця теза є правильною. Довголіття, передовсім, - це добродушність. Вважай, що навколо тебе не вороги, а добрі люди, і їм треба робити добро. Як казала мені мама, любити свого ворога - не означає, що треба з ним паленку пити. Це означає, що коли ти його по­бачиш над прірвою і зможеш або доторкнутися мізинцем і скинути, або ж узяти за руку і врятувати - обиратимеш за­вжди другий варіант. Це було повчання простої селянської жінки, але дуже віруючої.

А по-друге, я вів напіваскетичний спосіб життя. З 95 літ 65 прожив на рослинно-молочній їжі, без м’яса та яєць. Це теж має значення. Також я щороку голодую, разом це вже понад 1000 днів, та 24 роки займався йогою. Моїм кредо завжди було правило: людина - це складова душі й тіла, а зверхність я за­вжди віддавав духу. Важливим принципом мого життя стала й християнська заповідь: не роби людям того, чого не хочеш, аби робили тобі. Третій, не менш важливий постулат, що випли­ває з перших двох: коли маєш проблеми з оточенням, шукай причину не в оточенні, а в собі, у своєму нутрі. Причина там захована, тому не маєш права судити іншого.

«Мешко міг стати ефективним ректором УжДУ» 

Так вважає його колега, го­лова Комітету старійшин Між­народної асоціації випускників УжНУ, проректор УжНУ з на­вчальної роботи в 1965 - 1981 роках Іван Чаварга. Він розпо­відає: «З Іваном Мешком ми знайомі щез 1957-го. Він читав нам, студентам істфаку, курс політекономіки епохи капіталізму. Історики в той час слухали май­же таку ж програму, як еконо­місти. Кажу абсолютно відверто - ми ходили до нього на лекції, як на свято. Він мав надзвичайну глибину знань і вмів чудово пе­редавати їх, викладав матеріал так, що теперішні фінансисти, банкіри можуть тільки поза­здрити. Не просто читав лекції, а робив це з гумором.Водночас дуже об’єктивно оцінював зна­ння студентів, поважав кожну особистість та вмів налаштувати молоду людину повірити в себе.

Згодом, коли я уже працю­вав проректором із навчальної роботи, ми спільно докладали зусиль по створенню економіч­ного факультету. На той час в УжДУ був тільки загальнонауковий факультет, де проводилося навчання на перших трьох кур­сах, а відтак студенти здобували фаху інших вишах. У нас визріла ідея організувати повноцінне навчання економістів - аж до випуску. Тоді в університеті була тільки кафедра економічних дисциплін під керівництвом І. Мешка, викладачі якої читали 17 дисциплін. На загальнонауковому факультеті, на за­очній формі, вчилося 100 - 150 економістів. Іван Михайлович наполягав, щоб виш забезпечив їм повноцінну підготовку: від вступу-до отримання диплома. Врешті створили три кафедри економістів, утому числі фінан­си і кредит та банківська справа, а І. Мешко надзвичайно вміло й дуже скрупульозно підбирав кадри, рідко помиляючись у людях.

На той час він своїм інтелек­том переріс багатьох прорек­торів, тож коли в 1977-му рек­тор Дмитро Чепур, котрий був справжнім гігантом організації вищої освіти, залишив посаду, багато хто в університеті вва­жав, що очолити колектив мав би саме Іван Михайлович. Він цілком підходив: сміливий, іні­ціативний, знаючий, інтелігент­ний. Але міністерство призна­чило керівником УжДУ доцента з Донецького університету, який ні морально, ні ідейно, ні фахово не доріс до цього. Зо 3-4 роки він працював, а виш розвивав­ся по інерції, закладеній ще за Д. Чепура. Та згодом уже довелося і його міняти.

А ще хочу наголосити, що Дмитро Венедиктович мав звичку прислухатися до думки компетентних колег, і коли ви­никали складні ситуації, казав: «Давайте порадимося з Іваном Михайловичем Мешком». Я був свідком кількох таких розмов. Та не тільки ректор шанував непересічну особистість І. Мешка. Більшість колег теж ставилися до нього з великою повагою, і вона залишилася донині. Не­щодавно в мене сталася велика трагедія: померла дружина, я захворів, був у комі, й саме Іван Михайлович мене морально підтримував та робить це до­тепер. Він має не лише високий інтелект науковця, а й потужний людський потенціал. Я щасли­вий, що мав змогу упродовж багатьох років трудитися разом із ним пліч-о-пліч, а потім, уже тривалий час перебуваючи на пенсії, регулярно спілкуватися. Дай Бог йому прожити в добро­му здоров’ї ще многая літ!»

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ,

заслужений журналіст України

Новини Закарпаття

Категорії: