Олександр Сливка: «Упродовж життя я ніколи не змінював моральних принципів, котрі передалися мені з генами моїх батьків і дідів»

Першому проректору УжНУ, доктору фізико-математичних наук,  професору, заслуженому працівнику освіти України, голові правління Асоціації випускників УжНУ Олександру Сливці 8 березня виповнюється 65 років. Це добра нагода оглянутись на пройдений шлях, об’єктивно проаналізувати зроблене та, з врахуванням набутого досвіду, відкорегувати подальші життєві цілі.

-  Пане Олександре! Словник закарпатських прізвищ професора Павла Чучки «підказує», що Сливки є «автохтонними» у Мукачівському та Хустському районах. Ти ж народився і провів дитинство у Перечині. Як так сталося? Що тобі відомо про попередні покоління роду?

Мої батьки – Юрій Михайлович Сливка та Марія Василівна Феделеш – народились в селі Балашівці на Мукачивщині. Згодом це село ввійшло до складу більшого – Копинівців. Родини батька і мами жили поруч, тому вони знали один одного з дитинства. Батько народився 26 березня 1932 року, а мама 4 грудня 1933 року. Батько навчався і успішно закінчив кооперативний технікум у місті Мукачеве, а мама – Мукачівський культосвітній технікум. Після закінчення навчання батька скерували на роботу у Старий Самбір Львівської області, а маму – с. Тийглаш Ужгородського району Закарпатської області. По відпрацюванні обов’язкового трирічного терміну в Старому Самборі батько влаштувався на роботу товарознавцем у м. Тячів. Згодом, відслуживши строкову службу в армії танкістом, повернувся у Закарпаття і отримав призначення директором районного підрозділу громадського харчування у Перечині. Але до нового місця роботи він поїхав уже не сам, а відшукав свою Марійку у с. Тийглаш, одружився з нею і забрав до Перечина. Отак в Ужанській долині з’явилися Сливки. У 1957 році у них народилася донька Люба, а у 1960 році – син Олександр.

-    Як минало дитинство? З ким приятелював?

Дитинство було цікавим і веселим. Якщо його порівнювати із сьогоденням, то, звісно, воно багато у чому різниться: ще не було телевізорів (вони з’явилися тоді, коли ми вже вчилися у школі), не було, звичайно, і комп’ютерів. Але ми з друзями більше гралися у найрізноманітніші рухливі ігри на свіжому повітрі, відвідували різні секції у будинку піонерів, бешкетували, грали у футбол, в обов’язковому порядку виконували у домашньому господарстві ті завдання, які нам звечора «нарізали» батьки. Коли у школі наставили зимові і літні канікули, нас з сестрою відвозили в село до дідиків і бабок. Туди звозили своїх дітей й інші сестри і брати моїх батьків. Оскільки у татовій і маминій родинах було по шестеро дітей, то в хаті і в одного, і в другого дідусів внуків було більш ніж достатньо. Але при цьому існував чіткий порядок! Старші двоюрідні брати доглядали молодших, а сестрички, окрім цього, ще й допомагали бабцям по кухні у приготуванні обіду чи вечері. У вільну хвилинку, здебільшого вечорами, дідусі з бабусями розповідали нам різні бувальщини з історії роду, цікаві, моторошні та смішні пригоди, які траплялися з ними у житті. Так у молодшого покоління формувалася генетична пам'ять роду.

-   Твоїми однолітками по школі були відомі сьогодні у Закарпатті медики - Василь Скрип, Володимир Фекета, Роман Шніцер. Чому ти обрав собі фах фізика?

Справді, з Василем Скрипом ми ходили в один дитсадок, потім вчилися в одному класі і закінчили СШ №1 у Перечині. З Володимиром Фекетою познайомилися на шкільній районній олімпіаді з математики. Пригадую, ми з ним сиділи за однією партою. На цій олімпіаді він зайняв перше місце. З Романом Шніцером я познайомився ще в дошкільному віці, бо наші батьки приятелювали. Оскільки студентам з Перечина гуртожитки в університеті не надавали, ми втрьох щоранку зустрічалися на зупинці автобуса і разом добиралися на пари – Василь і Роман на медичний факультет, я – на фізичний. А ввечері разом верталися додому.

-  Чим притягував фізфак у часи твоєї студентської юності? На кого з викладачів хотів бути схожим?

Любов до фізики та математики мені привили ще у школі молоді на той час учителі –Володимир Васильович Мацо та Катерина Василівна Долинич. Хочу добрим словом згадати й свого класного керівника і вчителя хімії Агнесу Михайлівну Гутич. Це справді талановиті педагоги, які закладали своїм вихованцям знання природничих дисциплін. Велике спасибі та подяка їм за це!

Чому обрав фізику і фізичний факультет Ужгородського університету? Причин багато, але, напевно, такою є моя карма… Головне – не жалкую. У ті часи, коли я завершив навчання у середній школі і вступив в університет, на Закарпатті будувалося багато підприємств електронної промисловості і я бачив себе після закінчення університету інженером. Тому мій вибір фаху був свідомим. Чим заворожував фізичний факультет? Практично – усім!Лекції читали провідні науковці, котрі з часом стали історичними постатями і ввійшли у життєпис університету як фундатори фізичних шкіл відомих сьогодні далеко за межами України.

-    Як починався й розвивався твій шлях у науку?

Шлях у науку розпочався у другому семестрі третього курсу, коли кожен студент обирав кафедру спеціалізації і розпочинав свою першу наукову роботу – курсову роботу, котру в кінці третього навчального року повинен був захистити. В одному з інтерв’ю я вже згадував цей випадок, коли Юрій Васильович Попик, на той час доцент кафедри фізики напівпровідників, приймаючи дві мої лабораторні роботи, запропонував мені, що виставить відміні оцінки, якщо я напишу заяву на кафедру фізики напівпровідників і буду у нього писати курсову роботу. Я погодився – і це була доленосна пропозиція Юрія Васильовича, за що я йому сьогодні надзвичайно вдячний.

У групу студентів, яку було сформовано за спеціальністю «фізика напівпровідників та діелектриків», також подали заяви мої нові одногрупники: Ігор Студеняк, Юрій Ажнюк, Тетяна Попик, Ігор Юркін, Євген Боркач, Василь Олесин, Мирон Хархаліс, Ганна Мінькович, Отто Шемет, Віктор Серюга, Іван Чонка, Михайло Ісевич, Ольга Орос, Ольга Попадич, Сергій Щобак та інші.

- Як на мене – постійні лабораторні дослідження у замкнутому просторі, зосередження уваги на показах приладів при мінімумі живого спілкування – надто нудне заняття. Переконай мене, що я дуже помиляюся…

Напевно, важко пояснити журналісту, чия робота – постійні відрядження та безперервне спілкування з людьми різних професій і занять – що відчуває студент, аспірант, врешті, науковець-експериментатор, коли у результаті справді тривалих і скрупульозних лабораторних досліджень отримує практичне підтвердження прогнозованих ним результатів. Дуже часто аж дух  перехоплює в очікувані чогось нового, такого, що до тебе ще не робив ніхто. Це і є ота захоплююча, ні з чим не порівнювальна інтрига наукового дослідження!

-  Чим вирізнялися твої найближчі друзі, які основні риси їхнього характеру були визначальними?

 У цілому мені таланило у житті на хороших, талановитих і високоморальнтх людей. Але траплялися як тоді, так і тепер, корисливці-пристосуванці, з якими не хочу йти у завтрашній день. Їх я залишаю у минулому. Часто задаю собі запитання: як я вчасно не розгледів їхню низьку моральну планку, інколи навіть вульгарність. Але кожна людина має право на помилку… Головне – вчасно робити висновки! Звичайно, все у цьому житті змінюється і люди теж. Особливо в екстремальних умовах, коли в одних беззаперечно домінує порядність, а в інших – навпаки.

- Студентський, та й аспірантський період – це своєрідний життєвий транзит між юністю, яка минає, і дорослим життям, яке настає. Які події цього періоду найбільш виразно закарбувалися у твоїй пам’яті?

Саме цей період і є найкращими і найцікавішими роками мого життя. Думаю, що так вважає чимало людей. Багато чого згадуєш «переглядаючи» ці документальні історичні стрічки. Не раз задаю собі питання: як би я поступив в тих чи інших моментах життя сьогодні, проживши 65 років? Кожного разу відповідаю – так само! При цьому розумію, що, можливо, не завжди був ідеальний, але упродовж свого життя ніколи не змінював моральних принципів, котрі передалися мені з генами моїх батьків і дідів. Не можна щоразу кон’юнктуро підлаштовуватися під виклики життя, що сьогодні робить багато людей через особисту боязнь чи неспроможність мати та відстоювати власну думку, позицію, або ж ризик втрати особистої користі. А треба завжди залишатися самим собою!

- У ті роки ти одружився. Як облаштовувалася молода сім’я?

Одружився я в 1990 році. Чому так пізно? На це з гумором відповідаю: чекав, поки моя дружина Вікторія підросте. Кожна молода сім’я проходить майже однакову класичну стежку становлення. Однакові проблеми, однакові причини для кожного покоління. Спочатку не було свого кутка, то жили у батьків, потім у гуртожитку, двокімнатній квартирі. Радувалися появі дітей –  старшого сина Олександра та молодшого Віталія. У цьому році виповнюється 35 років як ми разом. Теж буде привід зустрітися з своїми друзями молодості…

- Як відбувався захист твоєї дисертації? З чого почалася трудова діяльність?

Захист кандидатської дисертації відбувся у 1987 році на спецраді з фізики Ужгородського державного університету. Дисертація була по закритій тематиці. Головою спецради був ректор університету, професор Володимир Іванович Лендьєл. Моїм головним опонентом був професор, завідувач кафедри нелінійної оптики Львівського національного університету ім. Івана Франка Орест Григорович Влох. В його особі життя подарувало мені знайомство з людиною, котра вже тоді була визнана у всьому світі, як потужний науковець, політик і загалом високоморальною особистістю.

Згодом Орест Григорович на базі кафедри заснував науково-дослідний інститут Фізичної оптики МОН України, який сьогодні є всесвітньовідомим і носить його ім’я. Після захисту кандидатської дисертації працював у науково-дослідному секторі Ужгородського університету. Згодом перейшов на викладацьку роботу – асистентом кафедри оптики. Далі –робота доцентом на цій же кафедрі, докторантура, захист докторської дисертації у спецраді з фізики у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. При написанні докторської дисертації та підготовки її до захисту доля знову мені подарувала наукову співпрацю з багатьма талановитими науковцями Інституту конденсованого середовища АНУ м. Львів. Згадую з повагою і подякою академіка, легендарного директора інституту Ігоря Рафаїловича Юхновського, професора, член кореспондента АНУ, заступника директора Інституту з наукової роботи Ігоря Васильовича Стасюка та провідного співробітника, професора Романа Романовича Левицького з котрими велись багаточисельні наукові дискусії, котрі давали поштовх до подальшого розвитку мене як науковця.

-  Порівняно скоро і в непрості для університету, та й країни загалом роки, тобі запропонували посаду проректора. Як ти сприйняв цю пропозицію?

   Так, 8 грудня 2004 року тодішній ректор УжНУ Василь Іванович Русин запропонував мені посаду проректора з навчальної роботи, на яку я погодився.

-  Перша твоя проректорська каденція була нетривалою. Що сталося?

В Україні відбулася Помаранчева революція – народ обрав Президентом Віктора Ющенка. Наступає народне піднесення і розбір польотів… Влада змінюється по вертикалі, але стара влада чинить опір, створюється революційна ситуація: низи не хочуть, а верхи вже не можуть жити, як колись. Майдани відбувалися по всій країні, і в Ужгороді теж. В результаті ректор Василь Русин, як команди табору В.Януковича, написав заяву на звільнення, а в.о. ректора нова влада призначила Миколу Вегеша. На другий день свого ректорства Микола Вегеш зайшов до мого кабінету, у якому я вже зібрав усі свої особисті речі і був готовий звільнити його, та запропонував мені залишився в його команді і попросив допомогти йому підібрати нових проректорів.

- Як би ти охарактеризував роки роботи у команді ректора М.Вегеша?

О, це була справді команда однодумців, як співалося у пісні про Олега Блохіна – «команда молодості нашої»! Володимир Шетеля – проректор з адміністративно-господарської роботи, Любомир Белей – проректор з виховної роботи, Ігор Студеняк – проректор з наукової, Олександр Сливка – проректор з навчальної роботи. Ще одним проректором був призначений Василь Марина – проректор по розвитку.

- Дві каденції поспіль проректорами з питань освіти та з питань науки були однокурсники і приятелі – Олександр Сливка та Ігор Студеняк. Що можеш сказати нині про колегу, який раптово пішов у Засвіти у 2021 році?

Професор Ігор Студеняк був для мене дуже близькою людиною, з якою ми йшли по життю від першого дня навчання на фізичному факультеті, аспірантурі. За роки його роботи на посаді проректора з питань науки ним було зроблено дуже багато, особливо у сфері створення належних умов та зміцнення бази для проведення наукових досліджень. Сьогодні я часто згадую його і досі не віриться, що його нема серед нас. Вважаю, що рішення Вченої ради УжНУ по присвоєнню його імені Лабораторії загального користування в Західному регіоні є справедливим і достойним для цієї людини, котра сама була визначним системним науковцем, автором сотень статей, наукових посібників і підручників.

- Справжнім випробовуванням для колективу УжНУ були роки президентства шапкокрада. Добре пам’ятаю, що тоді далеко не всі колеги витримали психологічного тиску, а дехто й з власної волі став «троянським конем» для спраглих прибрати університет під свій контроль. Що скажеш з цього приводу?

Про ці часи не хочеться навіть згадувати! З боку міністерства освіти на колектив університету почався не тільки психологічний, але і фізичний тиск. Нас усіх фактично поставили на межу виживання. В один рік на університет цілеспрямовано й упереджено напускали для перевірок майже 50 комісій з різних контролюючих обласних і республіканських структур. Але ми витримали, вистояли і довели, що колектив справді має право носити назву Національного університету України.

Це звання УжНУ, його колектив, з гідністю підтверджує і з перших днів широкомасштабного вторгнення в Україну орди російських загарбників, ставши одним з найбільших у Закарпатті центрів прийому біженців з охоплених війною міст України та волонтерським хабом, продовжуючи надавати освітні послуги, ведучи наукові дослідження заради нашої Перемоги і відбудови України майбутнього.

Слава Україні! 

 

Василь Ільницький,

Інформаційно-видавничий центр

• До свят