УжНУ – то все моє життя
Ювілейний спогад ветерана університету випускника фізико-математичного факультету 1964 року, багатолітнього керівника навчальної частини УжНУ Миколи Лошака
Упродовж 75-літньої історії університету написано досить багато як про людей, що мали безпосереднє відношення до його становлення і функціонування, так і про весь університет. Зокрема, досить багато інформації є про його керівників. Проте, завжди можна знайти щось таке, що доповнить вже відомі факти або дозволить подивитися на ту чи іншу подію чи особу з іншого боку. За свою понад 50-літню історію роботи в університеті, причому тривалий період у безпосередній близькості від його керівництва, звичайно, є що згадати. Причому, мова йтиме переважно про тих людей, які вже пішли із життя, та про події, пов'язані з ними.
Для мене все, що пов’язане з університетом, розпочалося 21 серпня 1959 року, коли я в день свого 16-ліття був зарахований студентом математичного відділення фізико-математичного факультету УжДУ. Не можу стверджувати, що наука давалася мені легко. Тим паче, що в цьому віці я ще не до кінця усвідомлював, що навчаюся не для батьків чи викладачів, а для себе. До того ж після школи, де я відчував себе дуже впевнено (єдиний у класі отримав медаль), потрапив до однокурсників, багато з яких у математиці були помітно сильніші від мене й на рік-півтора старші за віком. Відтак, в якийсь момент я відчув розчарування в обраній професії, але згодом таки прийшов до тями і через п’ять з половиною років отримав диплом математика-обчислювача.
Варто зауважити, що електронні обчислювальні машини тільки починали запроваджуватись (в університеті та й у всьому Ужгороді ще не було жодної, а про персональні комп’ютери тоді ніхто ще й не чув ), і ми проходили виробничу обчислювальну практику в Києві: половина групи в Інституті кібернетики, а друга половина – у військовому Вищому інженерно-радіотехнічному училищі. Практика розтягнулася майже на десять місяців (з березня по грудень 1963 р.), так що ми, математики-обчислювачі, на відміну від групи математиків-педагогів, які отримали дипломи у червні, випустилися з університету тільки у грудні 1964 року. Розподілений я був на роботу ще з двома однокурсниками в місто Новосибірськ, що в Російській Федерації, однак через кілька днів після вручення диплома, мене призвали на дійсну військову службу (на якій перебував до серпня 1965 р.), і з урахуванням цього факту та позиції керівництва організації, в яку був направлений на роботу, їхати в Новосибірськ не довелося.
Шукати роботу потрібно було в Києві самому, та мене це не дуже влаштовувало і я пішов працювати вчителем математики школи робітничої молоді на Перечинщині. Тут на початку 1968 року отримав пропозицію від тодішнього проректора із заочного навчання УжДУ Івана Михайловича Чаварги перейти на роботу в університет його помічником. Ця пропозиція мене влаштовувала, оскільки перспектив у школі робітничої молоді не було жодних (ці школи поступово закривалися), а в університеті я планував підшукати собі роботу вчителя математики в якійсь із шкіл поблизу Ужгорода (на той час з обчислювальною математикою вирішив зав’язати). Про ці свої плани я делікатно змовчав, коли перед зарахуванням на роботу в університет проходив співбесіду в ректора Дмитра Венедиктовича Чепура. До речі, не скористався я і його порадою, яка звучала приблизно так: «Нас, чиновників, тут і без вас багато, а ви, молодий чоловіче, займайтеся наукою».
Займатися наукою, на жаль, не довелося. І не тільки тому, що цього не було в моїх планах, але ще й тому, що мені доводилося весь робочий день відпрацювати у заочному відділі в якості помічника проректора (а це сім годин при 6-денному робочому тижні), а ввечері проводити заняття зі студентами-вечірниками, на підготовку до яких також потрібен був час. Посади помічника проректора у штатному розписові на той час не було і мене зарахували на посаду асистента кафедри вищої математики, де я повинен був виконати протягом року хоча б 250 годин. Тоді зі мною трапився досить курйозний випадок, про який не можу не розповісти. У ті часи було заведено організовувати у районних центрах області підготовчі курси, де всі бажаючі могли пройти підготовку до вступу в університет. Завідувачем таких курсів, як правило, призначався хтось із вчителів школи, на базі якої і проводилися заняття, та й самі уроки проводили вчителі тієї ж школи. Але одного разу завідувач підготовчих курсів у Великому Березному, очевидно, не знайшовши серед учителів бажаючих працювати на курсах, звернувся до керівництва університету з проханням призначити вчителем математики викладача університету. Проректор, знаючи, що я по неділях буваю у батьків у с. Дубриничі, що знаходиться на відстані якихось 10 кілометрів від В. Березного, запропонував мені взяти на себе цю функцію. Відтак вранці я першою електричкою добирався з Дубриничів до районного центру і проводив по неділях заняття. І ось одного разу на початку лютого (було ще темно), йдучи на зупинку поїзда, до якої залишалося метрів триста, я із здивуванням побачив, що вікна будинків, в яких горіло світло, рухаються, бо електричка за графіком ще не повинна була приїхати. Але коли до мене дійшло, що це вікна не будинків, а електрички, мене ніби вдарило струмом: що ж тепер робити? Діти зберуться й чекатимуть, а вчителя немає. У ті часи мобільних телефонів, звісно, не було, автобуси їздили рідко, і виходило так, що заняття мною будуть зірвані. І тоді я зважився на відчайдушний крок: вирішив наздогнати електричку. У с. Дубриничі електричка зупиняється двічі: спочатку на платформі, а потім, приблизно через кілометр, – на станції. І мені таки пощастило її наздогнати! Не знаю з якої причини вона затрималася на станції: чи їхала з випередженням графіка, чи чекала на зустрічний поїзд, але як тільки я, зовсім знесилений, устиг учепитися за поручні останнього вагона, вона рушила. Повезло мені ще й тому, що електричка їхала по дузі, а я біг навпростець, хоч і по ріллі, але ноги не провалювалися, бо в той день був мороз.
Ще кілька слів про студентські роки. Вони, звісно, найкращі у житті всіх, кому пощастило бути студентом денної форми навчання. На все життя запам’яталися чудові лекції професорів Студнєва Ю.П., Співака Б.І., доцентів (а згодом професорів) Гольдберга А.А., Бермана С.Д., доцентів Галасі А.А., Буледзи А.В. Траплялися серед викладачів й такі, яких я назвав би колоритними, оригінальними особистостями. У чому полягала ця колоритність і оригінальність - описувати не буду, але один цікавий випадок (також зі слів інших людей) все-таки озвучу. Мова йде про професора Шкоду-Ульянова В.О., засновника та завідувача кафедри ядерної фізики. Якось, будучи у відрядженні в Москві, він хотів придбати необхідний для кафедри прилад, але йому цей прилад не давали, оскільки він не був матеріально-відповідальною особою. У відділі матеріально-технічного постачання на той час працював чоловік на прізвище Цар. І професор відправив в університет телеграму приблизно такого змісту: «Москве нужен не Ульянов, Москве нужен Царь». Для тих, хто не вивчав історію СРСР, поясню: Ульянов – це справжнє прізвище вождя так званої Великої Жовтневої Соціалістичної революції (Жовтневого перевороту) та засновника Радянської держави В.І. Леніна.
До оригіналів, із тих, кого я знав чи впізнавав не тільки в студентські роки, але й пізніше, відніс би також професорів Бута Н.І., Гомонная В.В., Ломсадзе Ю.М., Рота О.М., доцентів Ковача Ю.І., Маська В.О., Штефуровського С.С., Животка Б.І., Ковальчука А.В., Погоріляка Й.М.
«Оригінальним» можна назвати також весь наш курс (фізиків і математиків) у тому плані, що коли на другому курсі під час лекції з історії КПРС викладач попросив назвати дві провідні партії США, серед близько 100 студентів не знайшлося жодного, який би назвав чи демократичну, чи республіканську партії. Хтось назвав тільки комуністичну. Навіть не знаю, чим можна пояснити таке невігластво з нашого боку.
Навчальні будні, звичайно, поєднувалися з різного роду розвагами та виконанням громадських доручень. Це вечори відпочинку, спортивні змагання, серед яких я б виділив осінній та весняний кроси, участь у факультетському студентському хорі (найбільш обдаровані співаки брали участь в університетському хорі). У цей час довелося бачити і слухати «живі» виступи керівників країн, зокрема Микиту Хрущова, Яноша Кадара (в Ужгороді) та Фіделя Кастро (у Києві). З інших позанавчальних заходів запам’яталися поїздка на сільгоспроботи у Вінницьку область на початку третього курсу (вересень 1961 р.), екскурсія в Національний дендрологічний парк «Софіївка» під час виробничої практики у Києві (вересень1963 р.), відпочинок в університетському спортивно-оздоровчому таборі, що поблизу санаторію «Карпати» (літо 1961 р.). Напевно, не всі знають, що до того, як був відкритий спортивно-оздоровчий табір «Скалка» поблизу с. Кам’яниця, університет мав уже згаданий табір у Мукачівському районі. Правда, він був спільний для нашого та Львівського університету ім. І. Франка. Не знаю, чи наше керівництво добровільно відмовилося від нього, чи була якась інша причина. Так чи інакше, але нашому університету невдовзі довелося шукати під табір інше місце.
З 60 студентів мого курсу математиків, зарахованих на перший курс у 1959 р., закінчили університет у 1964 році 52, плюс четверо, які перевелися до нас після першого курсу. Доцент Гольдберг А.А., після екзамену з математичного аналізу в зимову сесію першого курсу, хоч і виставив 19 незадовільних оцінок, заявив, що це дуже сильний курс. І дійсно, в подальшому з випускників цього курсу троє захистили докторські, а шість – кандидатські дисертації, а один з найсильніших (єдиний на факультеті отримував Ленінську стипендію) Імре Добра, після випуску великою наукою займатися чомусь не захотів. Але найбільш колоритною фігурою з однокурсників можна вважати майбутнього старшого викладача кафедри математичного аналізу Валерія Плєнкова (на жаль, уже покійного), який під час навчання зарекомендував себе сильним студентом і добрим спортсменом (шахи, стрільба тощо), а після закінчення університету проявив ще й талант художника і поета. Його поезії можна знайти в інтернеті, зокрема поему з його версією створення геніальної картини «Мона Ліза (Джоконда)». А виконана ним репродукція цієї картини викликає у всіх велике захоплення. В. Плєнков був одружений на доньці відомого радянського письменника Валентина Пікуля і є батьком двох внучок цього письменника.
Розпочав я працювати в університеті 22 квітня 1968 року у заочному відділі помічником проректора. Оскільки в університеті була посада проректора із заочного навчання, то була й своя навчальна частина – заочний відділ. Займався там плануванням навчального процесу, складав графіки так званих заїздів, які проводилися в міжсесійний період по суботах та неділях, під час яких зі студентами проводилися лекційні, практичні, семінарські та лабораторні заняття, а відтак під час самої сесії студенти мали більше часу на безпосередню підготовку до заліків та екзаменів. Важливою була робота над підготовкою паспортів економічних спеціальностей (щось на кшталт профілів освітньо-професійних програм), з яких тоді ще не проводилася підготовка на денному відділенні, перевірка розрахунків педагогічної роботи кафедр на заочному відділенні, контроль за проведенням занять зі студентами-заочниками, за їхніми методичним забезпеченням тощо. Запам’ятався 1968 рік ще й тим, що з кабінету проректора з навчальної роботи, що на вул. Підгірній,46, я спостерігав, як колона радянських танків 21 серпня їхала в напрямку кордону надавати так звану «інтернаціональну допомогу» братньому чехословацькому народу, а по суті душити «Празьку весну».
Протягом 1968-1971 років - до об’єднання заочного відділу з навчальною частиною - тодішній ректор Чепур Д.В. кілька разів покладав на мене тимчасове виконання обов’язків проректора із заочного навчання на період відпустки. У ті часи проректори мали право підписувати накази по університету, звичайно, не з надто важливих питань. Не знаю, наскільки якісно мені, тоді ще малодосвідченій молодій людині, вдавалося виконувати ці обов’язки, проте, якщо виходити з того, що такі випадки мали місце неодноразово, можна судити, що моя робота на цій посаді ректора задовольняла. А це була дуже вимоглива людина і заслужити у нього довіру було непросто! І якщо я мав від нього стягнення (саме під час виконання обов’язків проректора), то це саме той випадок, який можна назвати школою життя. А про те, що я у Дмитра Венедиктовича користувався довірою говорить і той факт, що він тричі (у 1969, 1971 та 1974 роках) призначав мене заступником відповідального секретаря приймальної комісії, а в 1973 році дозволив мені на два місяці поїхати в Тюменську область заступником командира студентського будівельного загону, що мені дало можливість помітно зміцнити своє матеріальне становище (на той час я уже був одруженим). Влітку 1977 року мене призначали командиром інтернаціонального студентського загону в Чехословаччині, правда, це вже було при новому ректорові. 
З усіх ректорів найбільше, здається, написано саме про Чепура Д.В. І це справедливо, бо він, як багато хто визнає, вніс найбільший вклад у розвиток університету. На його запрошення університет відвідали міністри вищої освіти СРСР Єлютін В.П. та Української РСР Даденков Ю.М. , президент Академії наук СРСР Келдиш М.В. та президент Академії наук Української РСР Патон Б.Є., багато інших видатних вчених. Все це сприяло розвитку університету, піднімало його престиж.На мою думку, якби Україні поталанило мати таку людину на посаді прем’єр-міністра, а президент щоб йому не заважав, Україна сьогодні була б у числі найкращих країн Європи.
Не можу не сказати і ще про одне персональне доручення від Дмитра Венедиктовича, яке стосувалося чи не найболючішого питання, а саме розподілу штатів між факультетами. Справа в тому, що Міністерство виділяло університету штати науково-педагогічних працівників у залежності від кількості студентів, як, до речі, і тепер, незалежно від спеціальності, приблизно одну штатну одиницю на 10 студентів денної форми навчання. Знаючи це, декани окремих факультетів критикували керівництво університету за те, що їм виділяється недостатня кількість штатних одиниць. Дмитро Венедиктович доручив мені з’ясувати, де «собака заритий». Ситуація не була зовсім очевидною, оскільки окремі кафедри якогось факультету забезпечували проведення занять на інших факультетах (наприклад, кафедри хімічного ф-ту – на медичному та біологічному, кафедри математичного – на фізичному, кафедри загальнотехнічного – на хімічному, біологічному та загальнонауковому тощо), а ще ж було й сім загальноуніверситетських кафедр, які проводили заняття на всіх факультетах і «своїх» студентів не мали. Ситуація була досить заплутана. Проведені мною відповідні розрахунки показали, що на тих факультетах, де лекційний потік складає понад 70 студентів, має місце економія штатних посад, а де менше – там факультети отримують, так би мовити, зайві штати за рахунок, зрозуміло, перших. Ідеальним на той час виглядав хімічний факультет, де лекційний потік нараховував якраз 70 студентів. Результати цього дослідження ректор не став обговорювати зі мною, бо й без цього було зрозуміло, що якби на факультети виділяти штати за міністерськими нормами, то це привело б до того, що одні викладачі мали б річне педагогічне навантаження, скажімо, 500 годин, а інші і всі 1500. Зрозуміло, що на таке ректор піти не міг.
Ще про одне доручення ректора хочеться сказати. У радянські часи було прийнято від великих трудових колективів на черговий з’їзд партії чи з якоїсь іншої нагоди надсилати в Міністерство рапорти (звіти) про досягнуті успіхи, зокрема, за п’ятирічку. Ці рапорти в Києві, гадаю, ніхто не читав, бо це фізично було нереально зробити, але якби хтось посмів такий рапорт не надіслати, то йому, звісно, не поздоровилося б. І ось перед якоюсь черговою важливою подією, думаю, що це був ХХV з’їзд Компартії України, Чепур Д.В. доручив підготувати рапорт першому проректору Лакизі М.П. Останній, замість того, що зібрати усіх проректорів і колективно підготувати такий рапорт, передоручив цю справу начальнику навчальної частини Коваленку В.Д., а той у свою чергу – мені. Сам же начальник наступного дня на роботу не вийшов, бо «захворів». Це вже був кінець робочого дня, а рапорт повинен був лягти ректору на стіл вранці наступного. Я на той час уже не був помічником проректора, а працював на посаді старшого методиста навчальної частини і, звичайно, не володів достатньою інформацією, необхідною для підготовки такого звіту. Інший на моєму місці відмовився б від такого доручення.Я майже цілу ніч не спав, а пригадував і заносив на папір усі найсуттєвіші факти, варті такого документа. Вранці показав цей матеріал Лакизі М.П., який не виправив жодного слова і нічого не додав, а сказав віднести найкращій на той час друкарці ректорату, щоб та якнайшвидше надрукувала. Тим часом ректор кудись дуже поспішав і не мав часу, аби спокійно прочитати і підписати цей документ. Ще як на зло друкарка на роботу запізнилася, до того ж в останньому рядкупершої сторінки допустила помилку і треба було починати все спочатку. Ректор уже не витримав і викликав проректора і мене «килим» та добряче вичитав. Хоча він, звичайно, не міг не знати, що цю роботу повинен був виконувати не я. На щастя, до ректора в той момент завітав великий обласний начальник і це розрядило ситуацію, бо невідомо, чим би для нас закінчилася ця неприємна розмова.
Дмитро Венедиктович на жодне засідання жодного разу не запізнився. На роботу в ректорат він приходив о 7.30 (робочий день офіційно розпочинався о 9.00 за московським часом). Десь о 10.00 ішов працювати на кафедру, якою завідував, а після обіду знову працював у своєму ректорському кабінеті. Він знав «на зубок» усі інструкції і положення, умів знайти єдино правильне рішення у складних ситуаціях. Бувало, на засіданні приймальної комісії йде обговорення непростої ситуації, її члени один за одним висловлюють масу пропозицій щодо вирішення складного питання, але коли свою думку висловив Дмитро Венедиктович, то всі погоджувалися, що саме вона була найоптимальніша. Незважаючи на свою велич, Дмитро Венедиктович був скромною людиною. Він завжди старався привітатися першим, незалежно, чи з прибиральницею, чи з професором, рідко користувався службовою машиною, любив ходити пішки, був людиною слова.
У ті часи, у порядку контролю за якістю навчального процесу, було прийнято рішення записувати лекції викладачів на магнітну плівку і надсилати їх на рецензію на споріднену кафедру, або в інший виш. Перед тим, як доручити цю справу інженеру навчальної частини, Дмитро Венедиктович попросив записати спочатку себе, а вже потім іти записувати інших. Сам він читав лекції, як правило, на вечірньому відділенні, але практикував відвідувати заняття інших викладачів на всіх формах навчання. Одного разу з ним трапився цікавий випадок. Він вирішив відвідати на вечірньому відділенні лекцію доцента, сказав про це деканові факультету Чекрієві Г.С. (від якого я і почув цю історію), а декан застеріг ректора, що на першій половині пари лектор читатиме програмовий матеріал, а на другій - розповідатиме матеріал своєї дисертації, яка до теми лекції відношення може й не мати. Ректор був дуже здивований обізнаністю декана, бо так воно фактично і сталося, хоч допускаю, що лектор міг якось обгрунтувати таку методику проведення своїх занять. Думаю, що після ректорської перевірки той доцент став готуватися до лекцій відповідальніше.
Дмитро Венедиктович полишив посаду ректора на початку 1977 року у розквіті сил і, звичайно, міг ще багато принести користі університету. Я не згоден із доцентом Чубірко М.І., яка в одній із своїх публікацій стверджувала, що він був звільнений із посади на вимогу обласної влади. Справа в тому, що у 1976 році у бухгалтерії ревізія виявила великі фінансові порушення, за що були притягнуті до кримінальної відповідальності головний і старший бухгалтери та касир. У цій ситуації ректор порахував, що він з етичних міркувань не може залишатися на посаді і подав заяву на звільнення. Про це своє рішення він оголосив десь за півроку до свого фактичного звільнення на зборах ректорату та адмінгоспчастини, де були присутні майже всі працівники - близько сотні людей. Міністерство, як бачимо, довго не могло підібрати гідної заміни такому високопрофесійному керівнику. Після цього Чепур Д.В. продовжував успішно працювати на посаді завідувача кафедри, аж поки журналіст обласної газети не розкритикував Дмитра Венедиктовича за порушення встановлених тоді норм щодо розміру його дачного будинку (до цієї публікації, допускаю, на цей раз міг прикласти руку і хтось із обласник керівників). Такий будинок на той час не міг мати площу, більшу ніж 20 квадратних метрів, приблизно 4м на 5м, але через недогляд будівельників одна стіна вийшла довшою на кілька десятків сантиметрів, а відтак і площа будинку перевищила норму. І через це професор був підданий нищівній критиці, хоча, наскільки мені відомо, особисто спорудженням дачі він не займався. Такого зневажливого до себе ставлення ця поважна Людина не змогла перенести і з сердечним нападом потрапила до лікарні. Деталі хвороби мені невідомі, однак я чув, що в лікарні додалося ще й запалення легенів, і це все разом звело Дмитра Венедиктовича у могилу. Університет поніс непоправну втрату. На його похорони прийшов мало не весь університет, а чоловіча капела викладачів і співробітників «Боян» – дітище Дмитра Венедиктовича – провела його в останню путь народною піснею в обробці геніального Миколи Леонтовича – «Козака несуть».
Подібний випадок, як розповідали обізнані люди, трапився вже не так давно ще з одним відомим нашим професором, лікарем, неперевершеним хірургом-урологом Симодейком А.А., коли під час ДТП, в якій, скоріш за все його вини не було, якась пані, учасниця цієї пригоди, облаяла його, своїми діями принизила людську гідність, а міліція почала тягати по різних експертизах, в результаті чого серце професора не витримало і він внаслідок сердечного нападу ще досить молодим пішов із життя.
Після Чепура Д.В. ректором став доцент Шульга В.Г., який до цього працював деканом факультету в Донецькому державному університеті. Він устиг попрацювати на посаді ректора недовго, всього три роки, і відгуки про нього неоднозначні, але в мене спогади про нього викликають лише позитивні емоції. Він прийшов в університет відносно молодою людиною (було йому 42 роки), відчувалося, що в нього високий інтелект, він досить швидко увійшов у курс справи і успішно вирішував проблеми університету. Розповідають, що він міг проігнорувати вказівки місцевої влади (за що, мовляв, і поплатився досить швидко своєю посадою), але для нас, рядових працівників ректорату, був дуже доступний, не встановлював між собою і нами велику дистанцію. Особисто я вдячний йому, зокрема, за те, що був переведений на вищу посаду і отримав від університету квартиру.
Суттєву допомогу Шульзі В.Г. щодо керівництва університетом надавав перший проректор Чекрій Г.С., якого запросили на цю посаду замість Лакизи М.П. Новий проректор добре знав університет, бо він тут навчався, був громадським активістом, багато років пропрацював деканом факультету. І тому новий ректор багато в чому міг покластися на нього, будучи впевненим, що той не підведе. До речі, Григорій Семенович допоміг стати твердо на ноги і наступним двом ректорам. На мою думку, ноша, яку несе на собі перший проректор, в деяких питаннях навіть важча за ректорську. Недаремно один із колег, коли Григорій Семенович залишав цю посаду, присвятив йому кілька віршованих рядків, серед яких був і такий: «Мов Месія, несли Ви три хрести». Цим він, очевидно, хотів підкреслити нелегку місію Чекрія Г.С., як першого проректора, при трьох таких різних і непростих ректорах. Він був дуже ерудованим, до нього можна було звернутися з будь-яким питанням і отримати вичерпну, кваліфіковану відповідь. Крім усього іншого, університет повинен завдячувати йому ще й тим, що саме він готував матеріали самоаналізу при першій акредитації університету у 1993 році, в результаті якої університет було акредитовано за найвищим, четвертим рівнем.
Напевно, завдяки йому на посаду старшого методиста у навчальну частину прийшла працювати Задорожна Т.Ф., яка взяла на себе чи не найважливішу у навчальній частині ділянку роботи - підготовку навчальних планів та перевірку обсягів навчальної роботи кафедр, які університет повинен був розробляти самостійно. І тут у пригоді стали великий досвід Тетяни Федорівни (тривалий час вона працювала методистом деканату), її ерудиція і чудова пам'ять. Якщо вважається, що театр починається з вішалки, то по аналогії можна стверджувати, що факультет починається з навчального плану. Тетяна Федорівна, яка сьогодні вже на пенсії, користувалася незаперечним авторитетом як у керівництва університету, так і у всіх працівників, з якими їй доводилося вирішувати службові питання, незалежно, чи це були декани факультетів, завідувачі кафедр, методисти факультетів чи лаборанти кафедр. І не випадково її залишили на посаді методиста, коли, не знаю, з чиєї ініціативи, усі посади методистів в університеті були скорочені, а натомість запроваджені посади спеціалістів.
Після Шульги В.Г. ректором було призначено професора Лендьела В.І. - вперше за всю історію випускника нашого університету. Це була особистість із вундеркіндів: у 16 років із золотою медаллю закінчив школу, у 21 рік – з відзнакою університет. Вільно володів кількома іноземними мовами, у т.ч. англійською. Проходив наукове стажування у США, викладав фізику в одній із країн Африки. Багато читав. За ніч «ковтав» по книжці (це я чув від його помічника, який працював зі мною в одному кабінеті і приносив ректору книги з бібліотеки). Будучи студентом, Володимир Іванович під час туристичних походів читав напам’ять біля вогнища для любителів поезії «Євгенія Онєгіна» (про цей факт написав Г.С. Чекрій у своїх спогадах). На жаль, у мене з цим керівником не склалися хороші стосунки, не знаю, чому. Хоча, починалося все прекрасно. Ставши ректором він запропонував мені бути його помічником. Я відповів, що подумаю, бо вже тоді запланував перейти на посаду керівника виробничої практики, яка ось-ось повинна була звільнитися і мала деякі переваги перед посадою заступника начальника навчальної частини, яку я на той час обіймав. Так ця посада звучить у штатному формулярі, але я вважаю її невдалою, оскільки чи не на кожній кафедрі є по кілька керівників і виробничої, і навчальної практики. Краще було б назвати її «завідувач практики». Чи Володимир Іванович образився на мене через те, що я не прийняв із захопленням його пропозицію іти до нього в помічники, а він більше мені про неї не нагадував, чи була якась інша причина - не знаю. Але з тих пір довірчих відносин між нами не стало, хоча бувало він давав мені деякі доручення особисто, а не через мого безпосереднього керівника - начальника навчальної частини, як це було прийнято. Зупинюся тільки на трьох, хоча їх було більше.
Насамперед, це стосується підготовки таких документів, як Комплексна система управління якістю підготовки спеціалістів, коротко КСУЯПС, та Комплексний план соціального розвитку університету. А почалося з того, що коли університет відвідав новий перший секретар обкому партії Бандровський Г.Й., він же колишній перший секретар Львівського міськкому партії, і попросив у ректора показати йому ці два документи, виявилося, що їх у нас немає. Високий начальник порекомендував ректору відрядити до Львова компетентних людей, щоб ті подивилися ці документи у львівських вишах і потім допомогли запровадити їх в УжДУ. Цю місію ректор доручив здійснити декану економічного факультету професорові Мешку І.М. та мені. Ми з Іваном Михайловичем поїхали до Львова, але львів’яни не захотіли подарувати нам хоча б по одному примірнику цих документів, а тільки дали на одну ніч, щоб з ними ознайомитися, бо на ранок їх треба було повернути. Про такий апарат, як ксерокс, ми тоді ще не чули, можливо він уже десь і був, і мені довелося чи не всю ніч у готелі переписувати розділи, теми і підтеми, копіювати таблиці і схеми тощо. На підставі цих матеріалів проректор Гранчак І.М. досить оперативно підготував КСУЯПС, а комісія під головуванням проректора Волощука М.Ю., до складу якої входив і я, так само оперативно підготувала другий документ. Обидва вони були видані окремими книгами.
Якось до Володимира Івановича завітав начальник міського відділу освіти Герзанич В.І. і запропонував спільними зусиллями організувати в Ужгороді Малу академію наук. Він сказав, що дасть відповідне доручення одному із працівників міськвно і попросив ректора підключити до цієї справи когось із співробітників університету. Ректор викликав мене і у присутності гостя сказав, щоб я зайнявся цим питанням. Моє зауваження з приводу того, що через свою основну ділянку роботи, я не зможу приділяти Малій академії належну увагу, було проігнороване. Я вважав, що для того, аби ця робота не стала формальною, мала би бути людина, незалежно, в міськвно чи в університеті, яка займалася б тільки цим питанням (у Львові, наприклад, як з’ясувалося пізніше, було шість таких працівників). У результаті кілька років довелося займатися Малою академією мені. Якось Володимир Іванович викликав мене і каже: «У нашому спортивно-оздоровчому таборі «Скалка» відпочиває президент Малої академії Львова академік Юхновський І.Р. (майбутній перший віце-прем’єр України). Ви повинні до нього поїхати, він вас прийме і ви спробуйте в нього розпитати, як функціонує ця організація у Львові». Я сказав Володимиру Івановичу, що було б краще, якби на цю зустріч пішов президент Малої академії Ужгорода, яким на той час був один з професорів університету, бо між мною і академіком дуже велика відстань, а на мою репліку, мовляв, у день, на який призначена зустріч, я вже буду у відпустці, він мені відповів: «Ви й так нікуди не їдете». Нічого не залишалося робити, як їхати знайомитися з академіком. Ця зустріч таки відбулася, тривала вона близько двох годин. Академік повівся зі мною дуже чемно та інтелігентно, багато розповів про Малу академію Львова. А питання штатів він вирішив таким чином, що особисто звернувся до міністра освіти, і на його прохання міністр виділив Львову шість штатних одиниць, які займалися виключно забезпеченням функціонування Малої академії.
Наступне персональне доручення ректора полягало в тому, що я повинен був підготувати, для першого заступника міністра інформацію про внесок нашого університету у підготовку вчительських кадрів для Закарпатської області. Я зібрав інформацію від обласного відділу освіти, від деканатів та кафедр, які брали участь у підготовці як вчителів, так і підручників та навчальних посібників для шкіл, про прилади та устаткування, які університет передавав на баланс школам, тощо. В результаті вийшов документ на п’ять сторінок, і коли його почитав ректор, то подзвонив мені і заявив, що я несумлінно виконав його доручення. Я заперечив, після чого він дозволив собі мене образити. А підготовлена мною інформація була відправлена в Міністерство без змін (ректор тільки додав вступне речення). За нанесену мені образу на загальноуніверситетських партійних зборах я покритикував ректора за те, що він у спілкуванні з підлеглими опускається до негідних прийомів.
Після Лендьела В.І. ректором став професор Сливка В.Ю., якого вже, на жаль, також немає серед нас. Зауважу тільки (про це він сам або писав, або десь сказав), що його життєве кредо складалося з двох позицій: по-перше, не різати по живому, по-друге, тримати дистанцію. Здається, що дотримуватися цього кредо йому непогано вдавалося. У 1990 році він перевів мене на посаду начальника навчальної частини, на якій я пропрацював до грудня 2012 року. Тут у мене заступниками були два теперішні декани факультетів, професори. 
На завершення хочу згадати тих керівників, з якими навчальній частині працювалося плідно, і легко. Крім уже згаданого проректора Чекрія Г.С., на добре слово заслуговують, зокрема, проректори з навчальної роботи Ворошилов Ю.В., Гранчак І.М., Чаварга І.М., декани факультетів Ажнюк М.Т., Балагурі Е.А., Бенца В.М., Бубряк І.І., Кишко О.М., Михайлович С.О., Поляк С.С., Смоланка І.В., Сопко Т.М. Оригінальними, неординарними виступами на різних зібраннях, у першу чергу на засіданнях Вченої ради, запам’яталися декани Балега Ю.І., Мешко І.М. та Студнєв Ю.П.
Кілька слів хочу сказати про проректора Ворошилова Ю.В. Він запам’ятався своєю інтелігентністю, скромністю, доступністю, а також тим, що зіграв головну скрипку при атестації університету у 1998 році (особисто підготував матеріали самоаналізу). Процедура атестації, яка пізніше була відмінена, включала в себе виконання студентами комплексних контрольних робіт (ККР) та комплексних кваліфікаційних завдань (ККЗ) з усіх спеціальностей, причому останні повинні були бути затверджені у кількох підрозділах Міністерства освіти і науки, які на той час були розкидані мало не по всьому Києву. І ось професору Ворошилову Ю.В. разом з начальником навчальної частини довелося тягати по Києву візок («кравчучку») з папками ККЗ та збирати відповідні підписи.
Тепер про свою роботу. Насамперед із задоволенням хочу відзначити, що мені вдалося якісно підготувати матеріали самоаналізу при черговій (успішній!) акредитації університету у 2003 році. Експертну комісію очолював професор Вакарчук І.О., тодішній ректор Львівського національного університету ім. І. Франка, майбутній міністр освіти і науки України, з яким довелося співпрацювати при підготовці ним відповідних висновків.
З громадських своїх доручень можна назвати такі, як виконання протягом більше десяти років обов’язків заступника секретаря партбюро ректорату та нетривалий час обов’язків заступника голови профкому ректорату. У 1982 році, марно сподіваючись, що це мені допоможе уникнути роботи у партійному бюро, став відвідувати репетиції самодіяльної народної чоловічої капели викладачів і співробітників університету, у якій з 1990 по 2015 рік виконував і функції її старости. Паралельно, починаючи з 1998 р., займався у волейбольній секції ветеранів спорту університету та виступав за університетську команду. До останніх років у цій секції тренувалися та виступали на змаганнях ветеранів волейболу професори Попик Ю.В., Задорожний В.Є., Потапчук А.М., Міца В.М., доценти Поляк С.С., Галас В.І., н.с. Галаговець І.В., начальник відділу Угрин В.І. Нашу команду регулярно запрошували на змагання в село Біласовицю Воловецького району, де щороку розігрувався перехідний кубок колишнього ректора Сливки В.Ю., і кілька разів ми привозили цей кубок в університет. Правда, завойовувати цей кубок нам допомагали й молоді волейболісти, які тренувалися разом з нами, зокрема майбутній доктор наук, випускник економічного факультету Роберт Бачо.
