«Патріотизм потрібно виховувати змалечку», - переконані офіцери кафедри військової підготовки УжНУ

25 років тому, коли Україна розпочала свій незалежний шлях, мало хто міг собі уявити собі, що буде відбуватись за чверть століття. Війна, що так несподівано увірвалась у наше життя, досі забирає найкращих синів України. За майбутнє країни та її народу віддано вже немало. Волонтери, добровольці, солдати та офіцери докладають чимало зусиль, аби кожен з нас жив у вільній країні.

Напередодні Дня Збройних сил України ведемо розмову із завідувачем кафедри військової підготовки УжНУ, полковником Василем Олійником та викладачем кафедри, майором запасу Миколою Гоманом. Чоловіки знають військове життя з середини та розповідають, що цей досвід допомагає їм у вихованні справжніх офіцерських кадрів. 

«Довелось докласти чималих зусиль, аби повернутись до України»

Василь Олійник розповідає, що його військова кар’єра почалась, ще задовго до української незалежності.  «Далекого 6 травня 1978 року я був призваний на строкову службу у місті Артемівськ, Донецької області. Потім проходив навчання у військах ППО у Харкові, після завершення яких отримав звання сержанта. Згодом став молодшим командиром і був розподілений для служби по «охороні неба» міста Калінінград. Через рік продовжив навчання у Донецькому вищому військово-політичному училищі, яке закінчив у 1983. Опісля, був розподілений у Білоруський військовий округ, місто Пружани, а через рік – до Німеччини. Там я відслужив 5 років, чотири з яких провів у Дрездені, останній – в Магдебурзі. Після Німеччини потрапив у Забайкальський військовий округ - до міста Чита, зі зв’язківця став танкістом, де втілилась в життя дитяча мрія».

Василь Васильович розповідає, що із здобуттям Україною незалежності першим бажанням було повернутись на Батьківщину. «Мені це вдалось не з першого разу, адже українців дуже важко відпускали з Росії. Майже рік у мене зайняло переведення до України».

Після повернення був направлений в Донецьк, потім Алчевськ, Луганської області, далі - прикордонні війська - навчався у прикордонній академії у Хмельницькому, служив у Львові. Згодом посада заступника начальника КПП «Закарпаття» з виховної роботи в Чопі, потім – Хмельницька Національна академія  Державної прикордонної служби України. Опісля, дев’ять років на посаді начальника відділу вихованої роботи Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України в Житомирі. За тим – посада заступника начальника управління Департаменту по роботі з персоналом адміністрації Державної прикордонної служби у Києві. Там і закінчилась військова служба Василя Олійника, і він повернувся на Закарпаття, яке вже давно вважає рідним.

«Студенти, що обрали військовий шлях, повинні відчувати це серцем»

Завідувач кафедри розповідає, що військовий досвід допомагає в роботі. «Коли ми почали розбудовувати кафедру багато хто казав, що нічого не вийде. Чомусь побутувала думка, ніби  менталітет закарпатців такий, що бажаючих отримати військовий фах буде обмаль. Побоювання, звісно, були. Але ми побачили попит. Буквально за місяць роботи кафедри було 120 бажаючи навчатись військовій справі. А на другий рік, у нас вже був конкурс. При ліцензійному обсязі в 150 чоловік, заявок було більше 300. Студенти прагнуть отримувати знання з військової підготовки, і мають на це вагомі причини». 

Полковник Олійник зазначає, що студенти кафедри свідомі та добре обізнані з сьогоднішньою ситуацією. Під час психологічних та соціологічних досліджень було виявлено, що 90% студентів, які цьогоріч завершують навчання на кафедрі, готові виконувати свій військовий обов’язок. «Наші студенти вже морально налаштовані та психологічного загартовані. На кафедрі постійно відбувається інформування про події на сході, проводяться зустрічі з учасниками антитерористичної операції. Дуже багато важить особистий приклад офіцерів, що викладають на кафедрі, адже вони, як ніхто інший, можуть розповісти про військо, як інсайдери. Раз на три місяці наші студенти зустрічаються і з військовим капеланом, якому можуть поставити ті питання, що їх турбують».

Досвід, отриманий під час бойових дій, важко переоцінити

Викладач кафедри, майор запасу, Микола Гоман розповідає, що його дорога у Збройних силах України почалась близько 10 років тому. «Після закінчення Сумського Військового інституту ракетних військ і артилерії, у 2007 році, я прибув на місце проходження служби у місто Виноградів. Там пройшов шлях від командира взводу до начальника штабу артилерійського дивізіону. Згодом, у зв’язку з реорганізацією, 17 окрема артилерійська бригада була розформована - залишився один самохідний гаубичний артилерійський девізіон. У складі якого ми й прибули для подальшого проходження служби в Ужгород, де базувався танковий батальйон військової частини. З 2012 по 2014 рік ми займалися заходами бойової підготовки.

У зону проведення АТО потрапив у складі своєї «батареї», командиром якої був. Загалом, ми пробули там півроку. Пройшли такі зони як Попасна і Дебальцеве, в останньому ж відбувся жорсткий бій. Я не буду говорити чи був це так званий «котел» чи ні, але у зв’язку з тим, що відбувалось, нам була дана команда на відхід. Нам дали час для відновлення боєздатності. Так ми і повернулись у пункт постійної дислокації». Під час бою отримав поранення, контузію та міно-вибухову травму. Після тривалого лікування був звільнений за станом здоров’я. Після реабілітації потрапив на кафедру військової підготовки УжНУ.

«Кафедра виховує якісні офіцерські кадри»

Пан Микола впевнений, що його бойовий досвід допомагає у викладацькій діяльності та у спілкуванні зі студентами. «Те, чого нас вчать в школах, інститутах – це тільки теорія, слова. Коли людина проходить через бойові дії – ведеться зовсім інша розмова». Майор Гоман переконаний, що існування кафедри на базі університету є дуже важливим фактором, адже тут готують широкий спектр спеціалістів: розвідників, піхотинців, артилеристів та військових психологів. «Навіть якщо буде чергова хвиля мобілізації і потрібні будуть офіцери, кадри, яких ми готуємо, зможуть якісно виконувати покладені на них завдання. Я в цьому переконаний» - зазначає пан Микола. 

Військовий переконаний, що необхідно з дитячого садочка прививати дітям патріотизм, та продовжувати це робити в школах та вищих навчальних закладах. Рівень патріотичного виховання та свідомості українського народу за останні два роки зріс у рази, і цього вже ніщо не змінить. Головне, передати це наступним поколінням.

Полковник Олійник та майор Гоман пройшли різними дорогами Збройних сил, проте обоє зазначають, що за останні декілька років мислення та свідомість українського народу очистились від псевдо-братерського шлаку. Кожен з тих, хто оберігав рідну землю зі зброєю в руках від окупанта, якого ще кілька років брехливо називали братом, ніколи вже не повернеться в обійми кривдників, і навчить цього своїх дітей. Військові кажуть, що українська нація переросла радянські погляди, і готова рухатись вперед. А найголовніше те, що той патріотизм, що зацвів у наших душах, мов вишневий цвіт, вже не втратить своєї краси та сили.

Вероніка Кобаль,

Прес-служба УжНУ

• Внутрішньоорганізаційні події