Великий письменник і справжній українець: до 120-ї річниці від дня народження Уласа Самчука

«Я не тому письменник українського народу, що вмію писати.

 Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. 

Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені

 використати його для доброго, для потрібного».

Улас Самчук

Улас Самчук став знаменитим ще в 30-х роках ХХ століття, написавши свою славнозвісну епопею «Волинь» і романи «Марія», «Кулак», «Гори говорять». Він умів дуже швидко реагувати на всі епохальні події в житті українського народу. Не випадково його часто називали письменником, який у своїх творах охопив усю Україну – від висвітлення Гуцульської республіки і Карпатської України, рідної Волині до страшних наслідків для України від організованого більшовиками Голодомору. Тобто Уласа Самчука справедливо вважали «літописцем українського простору». До речі, він був першим серед українських письменників, хто відгукнувся на ці наболілі теми. А хіба його трилогія «ОСТ» не була першою спробою правдиво сказати про ГУЛАГ? Він був націоналістом, але так і не вступив офіційно до ОУН, хоча серед його близьких друзів були оунівці Олег Ольжич, Олена Теліна та Іван Рогач. Його величезна за обсягом літературна спадщина охоплює всі етапи української державності минулого століття – національно-визвольні змагання 1918–1919 років і Гуцульська республіка («Гори говорять»), боротьба проти польського гніту в Галичині («Саботаж УВО»), історія Карпатської України 1938–1939 рр. («Сонце з Заходу», «Репортажі з Карпатської України»), відновлення незалежної України 30 червня 1941 року («На коні вороному»), боротьба УПА за незалежну державу («Коли не гоїть огонь»). Та найголовніше те, що Улас Самчук не лише писав на, здавалося б, «модні теми», а брав безпосередню участь у всіх цих епохальних подіях. 

Його нерідко гостро критикували колеги-письменники та літературознавці на еміграції, навіть створювали штучні перепони для номінації автора «Волині» на Нобелівську премію. Нерідко це пояснювалося банальною заздрістю до надзвичайно плідного письменника. Але особливо його не любили в радянській Україні, заборонивши всі його твори. Самчука навіть боялися. Інколи доходило до абсурду. Редактор львівського журналу «Жовтень» Юрій Мельничук спеціалізувався на постійному і тотальному звинуваченні «українського буржуазного націоналіста» Уласа Самчука, а талановитому письменнику Борисові Харчуку «запропонували» написати альтернативу «Волині». Що з цього врешті-решт вийшло, то добре описав відомий український історик Петро Кралюк: «З-під пера Харчука вийшла тетралогія «Волинь». Однак радянські ідеологи не були задоволені. Харчукова «Волинь» стала не стільки альтернативою, запереченням «Волині» Самчука, скільки її продовженням. У творі йдеться про життя волинських селян у міжвоєнний період «під Польщею», про часи за «перших совєтів» (1939–1941 рр.), німецької окупації й перші післявоєнні роки. При чому в останніх частинах велика увага була приділена діяльності УПА. Незважаючи на вимушені поступки «соцреалізму», письменник доволі правдиво описав процеси, що відбувалися у волинському краї в цей період». Але Борис Харчук виявився не єдиним, перед ким поставили завдання написання альтернативу «Волині». У праці «Драма без катарсису. Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття» Микола Ільницький писав, що таким повинен був стати «Юрко Крук» Петра Козланюка: «Задуманий ще в середині 30-х років як протиставлення «Волині» Уласа Самчука, роман писався до середини 50-х і був визнаний тодішньою офіційною критикою як одне з найбільших досягнень української прози тих років. Письменник, треба визнати, добре знав село, вмів колоритно змальовувати суспільно-побутові конфлікти, мав тонко розвинуте почуття гумору. Та коли він узявся усе-таки писати повість «Весна» про колективізацію в західноукраїнському селі, це писання розтяглося на довгі творчо безплідні роки».

Після проголошення Україною незалежності в серпні 1991 року Улас Самчук знову «повернувся» до рідної держави, а його твори, зокрема роман «Марія», були включені до шкільної програми. Але, на жаль, прихід до влади Януковича – відвертого прихильника і ставленика Москви, завдав непоправимих ударів. Не забули новоявлені «яничари» і про Уласа Самчука. Міністерство освіти і науки, яке очолив Дмитро Табачник, вилучило зі шкільних навчальних програм роман «Марія», мотивуючи тим, що цей твір є вкрай депресивним і негативно впливає на дитячу психіку. Необхідно погодитись із твердженням сучасних дослідників, що насправді причина полягала в іншому: «Коли Україною керував московський васал Віктор Янукович та «іже з ними», активно в нас насаджувався «русский мир». Самчук же є письменником, який не лише не вписується в цей «русский мир». Він рішуче протистоїть йому. І це чудово розуміють адепти «русского мира». 

Улас Самчук дуже любив Україну, до якої завжди прагнув повернутися. Автор «Волині» не дожив всього чотири роки до проголошення української незалежності. В особистому архіві письменника зберігся рукопис його доповіді «Ідейні мотиви моєї творчості», яку він виголосив 28 лютого 1971 року в Оттавському університеті. «Українські автори мистецької творчості тут поза межами їх мови і завдання, – писав У. Самчук, – є позбавлені всіх звичайно прийнятих умов роботи… Бракує, як то кажуть, простору діяння. Ґрунту. Людей… Мистецтво слова не може жити нормально поза межами свого природного ґрунту. Кожний літературний процес вимагає відповідного клімату – землі, неба, сонця й повітря і того дихання, що ним дихає дана суспільна людська цілісність… Помагаємо собі як можемо з таких двох дуже зобов’язуючих причин: по-перше, ми для цього приречені долею, ми мусимо робити те, до чого покликані, по-друге, ми хочемо використати тут умови, яких наші колеги не мають там у себе на батьківщині. Маємо на увазі свободу виявлення нас такими, якими створила нас наша природа…».

 

Микола Вегеш,

доктор історичних наук, професор 

 

 

Повний текст статті Миколи Вегеша дивись за посиланням.

 

• Суспільна діяльність