Там, де руки памʼятають лозу: міжнародний воркшоп як інструмент збереження традиційних ремесел
Світ змінюється невпинно, а разом із ним і ми, і все довкола. У цій течії минають роки й покоління, руйнуються старі звички, зникають цілі традиції. І все ж щось лишається незмінним — те, що й годі стерти часом. Це код нації, який живе не в підручниках, а в самому народі: у ремеслах, одязі, орнаментах, у тому, чим і як жили люди з покоління в покоління.
Драниця, що вкривала карпатські хати, лоза, що памʼятає тепло долонь майстра, — це та сама жива спадщина, яку ми ризикуємо втратити, щойно змовкне останній, хто її памʼятає.
Міжнародний проєкт DRANICA.24 «Промоція дерев'яних виробів як елементів нематеріальної культурної спадщини Карпатського Єврорегіону. Технічний посібник з традиційної обробки деревини» HUSKROUA/23/RS/2.2/021, покликаний зберегти традиційні ремесла, що століттями формували культурну самобутність прикордонних територій Карпат. І хоча його назва відсилає до драниці — давнього покрівельного матеріалу, — увага проєкту сягає значно ширше, до всіх ремесел, якими жив цей край. Одне з них — лозоплетіння.
Це одне з найдавніших ремесел людства. Ще задовго до того, як людина навчилася обробляти дерево й метал, вона вже вміла плести: сліди перших виробів археологи знаходять у добу неоліту, близько десяти тисяч років тому. З гнучких вербових прутів створювали геть усе — від кошиків і меблів до господарських будівель і навіть стін житла. В Україні це ремесло пустило глибоке коріння, і подекуди воно й донині живе не як згадка про минуле, а як щоденна робота.
Вивчати його ми приїхали до відомого села на Закарпатті — Ізи. Славиться воно саме лозоплетінням, яким володіє чи не кожен тамтешній житель. Свого часу це був основний спосіб заробітку селян; згодом люди почали обирати й інші професії, але ремесло нікуди не поділося. Як запевняли герої нашого сюжету: «Ким би не була людина — лікарем, вчителем, — вона приходить з роботи і сідає плести». І це справді видно: доки ми їхали вздовж дороги, обабіч тягнулися крамнички, заставлені виробами з лози, а майже в кожному дворі впадав в око бодай один плетений елемент.
Завітали ми до подружжя Леньо — Марини та Володимира, які вже близько сорока років промислово займаються лозоплетінням. Вони провели для нас невеликий воркшоп: показали весь процес виробництва й розповіли, як усе відбувається і чому це ремесло важливе саме сьогодні.
Виготовлення виробу з лози має два етапи. Перший — заготівля матеріалу. Лозу ріжуть з осені до весни, доки не розпустилося листя. Вибирають найрівніші прутики й сортують їх за товщиною та довжиною.
Обробка лози — традиційний промисел, що вимагає чіткого дотримання технології. Свіжозрізані снопи спершу проварюють у великих котлах протягом двох з половиною — трьох годин і накривають чимось на кшталт клейонки, щоб створити ефект паріння. Після цього сировину витягують і на годину-дві «загартовують»: завдяки цьому шкурка легко відділяється, і прут простіше очистити (роблять це на спеціальних станках).
Залежно від параметрів лози майстри сортують її для різних робіт. Груба, велика лоза ідеально підходить для меблів — крісел-качалок чи гнутих каркасних елементів; тонка й дрібна йде на легкі побутові вироби — кошики та плетені сумки.
Подружжя має і власну плантацію сировини, проте частіше воліє її закуповувати. «Ми знаємо, скільки й на що піде», — пояснюють вони, тож немає сенсу заздалегідь витрачати час на підготовку. До того ж власна лоза дещо грубша за ту, яку вони зазвичай використовують. Тому її часто продають сусідові, який спеціалізується саме на великих виробах як меблі. Утім, пані Марина запевняє, що у разі скрути, якщо не вдасться замовити сировину, і ця на кошики згодиться.
Отож, коли матеріал готовий, настає час братися до роботи. Попередньо потрібно замочити лозу, щоб та було мʼякою та піддатливою. Для Марини й Володимира це ремесло — спосіб заробітку, тож вони заготовляють одразу кілька основ для майбутніх виробів — це оптимізує час. Плетіння починається з дна. «Без хорошого фундаменту не буде доброго будинку», — підмітив Володимир Леньо. До речі, у сімʼї здебільшого саме він і робить цей «фундамент».
Виглядає це так. Класичне плетіння круглого дна починається зі створення хрестовини: спершу розщеплюють чотири-шість товстих прутів посередині, а в утворений отвір вставляють стільки ж цілих. Далі їх переплітають по колу парами — технікою «мотузочка» у два прути, — щоб надійно зафіксувати основу. Після цього всі промені-стояки розводять віялом і продовжують плести вже поодиноким прутом, окремо обводячи лозою кожен прут, доки не досягнуть загаданого діаметра.
Дійшовши до потрібного розміру дна, майстри акуратно обрізають кінці робочих прутів і загинають стояки догори, формуючи перехід до стінок. У процесі роботи вони оприскують лозу час від часу, аби вона залишалася гнучкою і придатною для роботи. Для стінок беруть довгі й гнучкі прути, які по черзі вставляють між стояками основи. Кожен новий прут завжди заводять товстим кінцем усередину плетіння, щоб його косий зріз дивився в глиб кошика. А далі плетуть звичним способом — обгинаючи лозою кожен прутик основи по три за раз: раз усередину, раз назовні і знову всередину. Майстриня поралася з цим легко — «руки памʼятають»: за розмовами її вправні пальці не зупинялися ні на секунду, впевнено й хутко перебираючи лозу.
Піддалися майстри й на вмовляння гостей — показати, як плететься славнозвісний ажур. Для цієї техніки потрібні додаткові інструменти, які кожен майстер виготовляє під себе й зазвичай має в кількох різних розмірах. «Так і називаємо його — колодка для ажуру», — говорить пан Володимир.
Роль колодки полягає в тому, щоб фіксувати однакову висоту ажурного просвіту й утримувати стійки в правильному положенні, — це й гарантує ідеальну геометрію виробу.
Саму техніку пояснювала вже пані Марина. Колодку затискають колінами круглою частиною догори — по всьому її ребру пророблені отвори з однаковими відступами. Товстіший край лози обрізають скісно й уставляють у кожен отвір, а тоді затискають прути шурупом усередині колодки. Основу плетуть уже знайомим способом: огинають кожну стійку робочою лозою й міцно притискають донизу, весь час підтягуючи й пильнуючи, щоб плетіння лягало щільно.
Паралельно з роботою пані Марина розповідала про роль лозоплетіння в сучасності. За виробами до подружжя звертається чимало відомих українських дизайнерів. Воно й не дивно, суспільство дедалі більше цінує екологічні вироби та предмети щоденного вжитку, тож ремесло знову набирає обертів.
Причому йдеться не лише про вироби, а й про саму техніку. Лозоплетіння — своєрідна медитація: воно відволікає від зайвих думок і дозволяє розслабитися. Пані Марина має власні курси, і наразі в неї вже сімнадцять учнів. Вона запевняє, що опанувати ремесло можна за шість-дванадцять місяців: комусь воно дається одразу, а комусь потрібно витратити більше часу. У межах воркшопу майстри запропонували нам спробувати поплести, що з успіхом вдалося.
На завершення ми відвідали місцевий музей та магазинчики, де кожен придбав для себе на згадку частину цієї великої традиції.
Валерія Мельник,
Інформаційно-видавничий центр
_thumb_wide.jpg)
