Ужгородець із дебреценською пропискою, який читав лекції на 5 континентах

Олександр Кікінеші народився в Берегові, але в Ужгороді жив із 1953 року. Тому і сам каже, що є ужгородцем і відчуває себе в нашому місті, як вдома. В родині до Олександра фізиків не було, батьки працювали фінансистами-економістами. А він полюбив цю науку в школі.

- Я закінчував другу ужгородську школу і в нас була прекрасна вчителька фізики Каріна Абрамівна, - розповідає професор. - Вона всім давала доступ до всього. Пригадую, як сидів у шафі і робив фотографії, а на випускному екзамені готував демонстрації для інших. Я любив фізику. І ще десь п’ятеро моїх однокласників також пішли на фізичний факультет. То був 1964-й рік. До речі, я дуже радий, що ми тоді вибрали напівпровідники. Зараз читаю угорською і англійською мовами курс мікроелектроніки і розказую, що в 57-му – 60-х роках вона лише зароджувалася. Тоді, коли й ми починали свій шлях у науці.

Після закінчення навчання Олександр Кікінеші вступив у аспірантуру УжНУ і так розпочалася його успішна наукова кар’єра. Декан фізичного факультету УжНУ доктор фізико-математичних наук, професор Володимир Лазур каже, що Олександр Кікінеші завжди вирізнявся серед інших колег надзвичайною активністю, справжньою жагою до науки.

- Олександр Олександрович старший від мене років на 6, - розповідає Володимир Лазур. – Пригадую, вперше з ним ближче познайомився під час відрядження до Москви, коли ми писали свої кандидатські дисертації. Часто доводилося його зустрічати в Московському університеті і вже тоді я зрозумів, що ця людина заради науки готова була працювати дуже активно. Він звик їхати туди, де є знання, де їх можна здобути, де є шанс налагодити наукові контакти. Бог йому дав таку рису характеру, він сміливо йшов у бій і це дало прекрасні результати.

Справді, можна без перебільшення стверджувати, що Олександр Кікінеші – всесвітньо відомий фізик. Він ще у 1989 році за значні наукові досягнення отримав Державну премію України в галузі науки і техніки. Однак дослідження професора визнавались далеко за межами нашої держави, він визнаний як експерт наукової комісії Євросоюзу. У 1998 р. нагороджений медаллю Всесвітнього товариства угорських професорів. Науковець читав лекції в університетах п’яти континентів, у тому числі й Орегонському державному університеті (США), Державному університеті штату Айдахо в Бойсі (США) та Університеті Сан Пауло (Бразилія). Професор Кікінеші є науковим керівником більш ніж 20 національних та міжнародних наукових проектів, автором 190 статей у міжнародних наукових рейтингових журналах, більше 130 презентацій на міжнародних конференціях, співавтором 4 монографій та 19 патентів.

А ще він – дуже успішний керівник. Володимир Лазур розповідає, що Олександр Кікінеші у відносно молодому віці став завідувачем кафедри твердотільної електроніки фізичного факультету Ужгородського державного університету.

- Саме ці роки, коли кафедрою керував Олександр Олександрович, були найкращими в її історії, – каже професор Лазур. – У той час успішно працювала аспірантура, поповнювалася матеріально-технічна база, встановлювалися зв’язки з провідними науковими центрами як України, так і світу. Оскільки він володів угорською мовою, налагодив з угорськими центрами по мікронаноелектроніці співпрацю, яка давала чудовий результат.

Раніше УжНУ дуже допомагав угорцям, а зараз – усе навпаки

Ця колаборація між українськими і угорськими фізиками тісно триває і нині. Хоча її ініціатор представляє вже не Ужгород, а Дебрецен.

- Впродовж останніх 15 років ми співпрацюємо з Олександром Олександровичем як професором і відповідальним за наукову роботу на кафедрі експериментальної фізики Дебреценського університету, - розповідає проректор УжНУ з наукової роботи, професор Ігор Студеняк. - Маємо низку спільних проектів і значну кількість наукових публікацій, наші студенти постійно проходять наукове стажування на базі Дебреценського університету у рамках співпраці по Вишеградському фонду. Це велика відповідальність з його боку. І значна користь нашому співробітництву між УжНУ і Дебреценським університетом.

До прикладу, з 1 лютого 2017-го року стартував грантовий проект на 3 роки, який частково фінансується Європейським Союзом і спрямований на створення регіонального центру матеріалознавства.

- По цьому проекту ми отримуємо більше мільярда форинтів, в основному на дуже сучасне обладнання, сучасні методи дослідження в матеріалознавстві, - розповідає Олександр Олександрович. – Ціль у тому, щоб залучати регіон, і ми насамперед надіємося на Ужгородський національний університет. Щоб студенти приїжджали робити дипломні роботи, проводити дослідження. Зазвичай вони коштують досить дорого, але, коли є угода про співпрацю, тоді все робиться на дружніх основах. І це взаємовигідно.

Професор Володимир Лазур підтверджує: раніше УжНУ дуже багато допомагав угорцям, а зараз – усе навпаки.

- Коли Саша (О.Кікінеші – Я.С.) був завідувачем кафедри твердотільної електроніки у нас, в Угорщині тільки зароджували цю науку. Тепер сусіди, вступивши в Євросоюз, отримали великі гроші, які вкладені у матеріально-технічну базу. І зараз багато наших працівників їдуть у Дебрецен, Олександр Олександрович створює їм умови, щоб на тих сучасних установках, яких ми нині не маємо, виконати роботи. Він сприяв тому, щоб багато наших випускників, яких ми не могли взяти в аспірантуру до себе, вступали в аспірантуру в Угорщині. А ще він за останні роки ініціював десятки спільних українсько-угорських грантів, які були успішно реалізовані.

Проректор Ігор Студеняк підсумовує: «Роль Олександра Олександровича в налагодженні активної співпраці між нашими університетами – визначальна. Фактично він є нашим амбасадором у Дебреценському університеті. І викладачі УжНУ звертаються до професора Кікінеші з будь-яких питань, не тільки тих, що стосуються фізики».

У Дебрецені професору не вистачає тільки гір

Над запитанням, ким себе нині вважає Олександр Кікінеші: ужгородцем чи дебреценцем, професор замислюється.

- Хороше питання. Я вже звик там… Я був запрошений в Угорщину уже професором, у 90-х роках, спочатку в Будапешт, згодом – читати лекції в Дебреценський університет, який є другим після Будапештського в Угорщині. Потім вони запропонували мені повну ставку. В Дебрецені все дуже гарно, чисто, прекрасні умови. Я там ніколи не відчував ніякого дискомфорту. Хоча я така людина: поїду в Штати – і через тиждень також уже комфортно почуваюся (сміється – Я.С.). У Дебрецені я – серед справ, а в Ужгород приїжджаю лекції почитати, з друзями поспілкуватися, поговорити про справи, про якісь спільні плани, згадати минуле. От сьогодні ішов у ректорат і сплило в пам’яті, як ми будували басейн: ночами безперервним потоком тягли бетон, факультети йшли один за одним… Не знаю, чи таке би можна зорганізувати тепер, а тоді такі були часи. З віком приходить ностальгія, і те, що було давно, навіть якщо там було щось погане, все одно видається мені красивим ( усміхається – Я.С.).

Єдине, чого не вистачає профессору в Угорщині, – це гори. Найближчі – десь у радіусі 150 кілометрів. І Олександр Олександрович почав їх малювати.

- У мене в сім’ї така традиція: і батько, і тітки після 60-ти починали малювати. На 60-ліття друзі вручили мені набір художника, який стояв-стояв, а потім якось я його відкрив і теж став пробувати. Мій хороший друг Петро Шолтес (відомий ужгородський художник – Я.С.) приїжджав у Дебрецен, ми посиділи пару разів під грушею, помалювали, він повчив мене. І тепер повчає, коли десь у гори виїжджаємо влітку. Творити щось – дуже приємна справа.

Безумовно, найбільші успіхи Олександра Кікінеші на ниві живопису – ще попереду. А от створений ним напрям у фізиці і ціла школа послідовників – уже доконаний і визнаний світом факт. Професор є керівником 11 захищених кандидатських дисертацій та консультантом докторської дисертації.

- Найбільш приємне в житті викладача, це те, що виростають учні, є послідовники, - зізнається Олександр Олександрович. - В Ужгороді мої колишні аспіранти стали доцентами, дехто вже й на пенсію вийшов. В Дебрецені у мене також 5 аспірантів закінчили навчання і успішно працюють в Угорщині і в Німеччині. Оце – найважливіше.

Зрештою, не можна не погодитися з професором Кікінеші: що залишається, як не гарні спогади і гарні наслідки твоєї роботи…

Ярослав Світлик, Інформаційно-видавничий центр УжНУ