Новини

17.04.2021
276

Побачила світ монографія «Українська Греко-Католицька Церква в портретах» за співавторства професора Миколи Вегеша

Побачила світ монографія «Українська Греко-Католицька Церква в портретах» за співавторства професора Миколи Вегеша

Нещодавно побачила світ монографія «Українська Греко-Католицька Церква в портретах»за співавторства професора, завідувача кафедри політології і державного управління Миколи Вегеша. Ми публікуємо відгук на книгу доктора історичних наук, професора кафедри історії та археології Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького Олександера Ситника.

 

 

  

ОСМИСЛЕННЯ РОЛІ ДУХОВНИХ ПРОВІДНИКІВ УКРАЇНИ

 

В умовах сучасної глобалізованої, меркантильно-прагматичної парадигми розвитку цивілізації найбільш відчутною стає проблема наростання кризи духовності. Відтак нагальною є необхідність переосмислення значення церкви й релігії в житті суспільства та кожної особистості. У цьому контексті, заслуговує на особливу увагу видання, у якому висвітлено постаті визначних представників Української Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосифа Сліпого, президента Карпато-Української держави о. Августина Волошина, Апостольського представника Карпатської України Діонісія Няраді, єпископів Григорія Хомишина і Теодора Ромжі, «народного» єпископа Івана Марґітича. Йдеться про нову монографію завідувача кафедри політології і державного управління Ужгородського національного університету професора Миколи Вегеша і доцента кафедри суспільних наук, заступника проректора з виховної роботи Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Наталії Концур-Карабінович «Українська Греко-Католицька Церква в портретах» (Ужгород: Видавництво «АУТДОР-ШАРК», 2021. 347 с.). Вихід у світ цієї книги збігся з двома важливими датами в історії церкви – 75-ю річницею початків ліквідації УГКЦ радянським тоталітарним режимом (8-10 березня 1946 р.) та 110-ю річницею з дня народження єпископа Мукачівської Греко-Католицької єпархії, блаженного Теодора Ромжі (14 квітня 1911 р. – 1 листопада 1947 р.). Відомий дослідник української історії професор Володимир Сергійчук свого часу справедливо зауважив: «Витворений російським більшовизмом тоталітарний режим багато своїх злочинів творив руками своїх же жертв, змушуючи останніх наступати на горло власній совісті і йти по крові вчорашніх побратимів. Але десятиліттями правда про ці злодіяння заховувалася до надтаємних архівів, у той час, як мільйони людей зомбувалися брехливою інформацією, що таврувала національно-визвольні рухи поневолених народів та подвижницьку діяльність їхніх провідників».

У першій частині книги «МОЛОДІСТЬ РОМАНА ШЕПТИЦЬКОГО» прослідковано давню історію роду Шептицьких. Також висвітлено дитячі роки майбутнього митрополита, ім’я якого за хрещенням – Роман Марія Александер. При цьому, пізнавальною є інформація про батьків Романа матір Софію і  Яна (Івана) Кантія Шептицьких (с. 13-27). Також проаналізовано вплив подорожі молодого Р. Шептицького до Києва, здійсненої в 1887 р., на становлення його поглядів та рішення перейти в лоно Греко-Католицької Церкви. Зокрема, підкреслено неабияке значення знайомства з професором В. Б. Антоновичем. У розмові з молодим графом В. Антонович висловив своєрідне кредо «хлопомана»: «Ви нібито поляк і я теж начебто поляк. Повторюю «начебто», бо, по суті, то ми українці, може, й не гірші від тих українців, які зовнішньо, сказати б, і внутрішньо є українцями й цього культурно-духовного гібридизму, як би це можна назвати, який є у нас, не мають. А між тим саме цей гібридизм, чи докладніше кажучи, ця західноєвропейська культура, яка тільки злегка заторкнула Україну, зокрема вищі верстви народної маси України, а повністю заволоділа духовністю Польщі, дає нам можливість проаналізувати притаманну тільки Україні, чи то пак, тим, що живуть в Україні, духовність» (с. 31-32). Відтак було піднято проблему нагальної необхідності власної української церкви. Цілком очевидно, що ця бесіда мала далекозначимі наслідки як для становлення визначного релігійного діяча та щирого українського патріота А. Шептицького, так і для формування парадигми «Українського П’ємонту», завдяки В. Антоновичу й М. Грушевському.  (Ситник О. Роля Володимира Антоновича у формуванні Михайла Грушевського як історика. Листи В. Антоновича до М. Грушевського. Український історик. 1991–1992. № 3–4; 1–2).  Авторами зазначено, що важливою стала заувага: «Доки пануватиме тяжіння православної Москви, доти українці не розумітимуть своїх національно-політичних інтересів» (с. 34). І це усвідомлення наближало майбутнього митрополита до розуміння загальної ролі Греко-Католицької Церкви в розвитку української нації. Знайомство в Москві з В. Соловйовим, цілком очевидно, заклало підґрунтя екуменічних поглядів Р. Шептицького. Адже екуменізм В. Соловйова та його резонанс зміцнили переконання Р. Шептицького щодо пошуку діалогу стосовно форми Вселенської Церкви й місця в ній східного християнства (с. 34-36).

Також зауважено, що ще одною постаттю, яка справила на юнака велике враження, був предстоятель УГКЦ Йосиф Сембратович, за митрополичої діяльності якого в житті Греко-Католицької Церкви сталися дві визначні події: утворення Станиславівської єпархії в 1885 р. та Львівський синод 1891 р. Завдяки цим подіям відбувалося пожвавлення духовного життя українських греко-католиків, що мало значний вплив і на Романа Шептицького. Серед іншого, це була ідея зближення й з’єднання Західної і Східної Церков.  У підсумку відзначено, що 13 вересня 1888 р.  граф Роман Александер Шептицький склав перші чернечі обіти й прийняв ім’я Андрей.  А після закінчення богословських студій в 1894 р.  він отримує ступінь доктора теології та філософії (с. 51-52). 20 липня 1896 р. Андрей стає ігуменом монастиря святого Онуфрія у Львові.

У другій частині видання «ГОЛГОФА ПРЕЗИДЕНТА КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ АВГУСТИНА ВОЛОШИНА» висвітлено історію родини Августина Волошина, його життя та подвижницьку діяльність. Попри те, що М. Вегеш та Н. Концур-Карабінович є серед авторів цілої низки аналогічних видань, унікальна своєрідність представленої праці полягає в спробі переосмислення ролі й значення провідних представників УГКЦ в рамках окремого дослідження. І тут постать А. Волошина, не лише як видатного релігійного діяча, але і як президента Карпатської України й національного лідера краю, постає у світлі ґрунтовного аналізу всіх аспектів формування та діяльності цієї визначної особи.

З огляду на те, що пріоритетний національно-культурний розвій Галичини був забезпечений насамперед діяльністю товариства «Просвіта» вже з 1868 р., вкрай важливою є увага авторів видання саме до цієї проблематики. Адже «Августин Волошин по-праву вважається першим просвітянином ХХ ст. в Закарпатті. Зокрема, йому належить велика заслуга у вихованні просвітянських кадрів, залученні до роботи в структурах «Просвіти» учительства, налагодженні тісних взаємин закарпатської і галицької «Просвіти», а також насамперед в тому, що Товариство «Просвіта» стало масовою громадською організацією, яка охоплювала всі здорові сили українців краю і діяльність якої спрямовувалась на популяризацію української культури, збереження рідної мови, утвердження української свідомості серед закарпатців» (с. 75-76). Саме розбудова товариства «Просвіта» могла забезпечити належне піднесення культурно-освітнього рівня й національного самоусвідомлення українців Закарпаття.

Авторами зазначено, що іншою, не менш важливою сферою, якою опікувався А. Волошин, була народна освіта. Він всіляко дбав про роботу школи, учителя й насамперед інтересів дитини. Відтак наприкінці 1930-х рр., у період існування Карпатської України, в усіх районах, де проживало українське населення, діяли українські школи. Це було доказом того, що українська ідея, українська мова перемогли. А. Волошин відіграв у цьому значну роль. І це визнавали не лише українські педагоги, але й чеські чиновники (с. 77-79).

Загалом, наголошують автори, події 1938-1939 рр. у Карпатській Україні мали велике значення для розвитку національної самосвідомості всього українського народу, зміцнення солідарності й єдності українців у всьому світі. Незважаючи на короткочасність свого існування, Карпатська Україна перебувала в центрі уваги громадськості на інших українських землях, української діаспори у світі та багатьох європейських держав, демократичні сили яких співчували національно-визвольній боротьбі закарпатських українців, засудили вторгнення угорських військ до краю як нехтування правами українського народу на самостійне державне життя. Виникнення Карпатської України як держави також зайвий раз продемонструвало усьому світові, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом зі своїми братами у Великій Україні. Із знищенням Карпатської України і окупацією краю завершилася політична кар’єра і активна  діяльність президента Карпатської України А. Волошина. Він, разом із своїм урядом, вимушений був залишити Хуст, перейти румунський кордон і опинитися в еміграції, де повністю присвятив себе педагогічній роботі (с. 129). Починаючи з 1939 і по 1945 р., А. Волошин займався викладацькою діяльністю. В Українському вільному університеті він пройшов шлях від професора педагогіки й декана філософського факультету (1939-1940 рр.) до ректора (квітень 1945 р.). А. Волошин був прихильником ідеї залишення Українського вільного університету на території Чехословаччини й прийняв керівництво університетом від А. Яковліва, який із більшістю професорів після вступу до Праги радянських військ виїхав за кордон (с. 133-135). Але невдовзі А. Волошина було заарештовано співробітниками МДБ. Поневіряння в ув’язненні й останні дні життя А. Волошина детально описані авторами із залученням опублікованих документів та архівних джерел (с. 136-151).

У третій частині книги «АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ, ДІОНІСІЙ НЯРАДІ, АВГУСТИН ВОЛОШИН І КАРПАТО-УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА» автори характеризують роль християнської церкви в розвитку української національної культури як морального регулятора суспільних відносин, інтегратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що становить ядро національного характеру тощо. Зокрема наголошено, що різнобічна діяльність А. Шептицького не втратила своєї актуальності й нині. Витримали випробування часом його наукові, освітянські, просвітницькі ідеї. Їх вивчення і всебічний аналіз необхідні в умовах розбудови незалежної України. Це також стосується двох інших визначних представників УГКЦ – єпископа Д. Няраді та А. Волошина. Ці три славетні особи знали один одного, спілкувалися, обмінювалися думками про майбутнє (с. 152-153). Митрополит А. Шептицький був добре обізнаний із релігійною ситуацією в Закарпатті, саме він відіграв значну роль у врегулюванні релігійно-церковного життя в Карпатській Україні.

Авторами відзначено, що тривалі дружні відносини між митрополитом Андреєм Шептицьким і крижевецьким єпископом Д. Няраді стали в пригоді після Віденського арбітражу, у результаті якого під Угорщину потрапило 35 греко-католицьких парафій на чолі з єпископом О. Стойкою, що залишився в Ужгороді. У той же час у Карпатській Україні залишилось 280 парафій, які не мали єпископа. За цієї ситуації ініціативу проявив єпископ Д. Няраді, який виступив на захист понад 400. 000 греко-католиків Карпатської України. Відтак Д. Няраді отримує від Ватикану призначення єпископом до Хуста (с. 157-162). Вступивши до виконання обов’язків апостольського адміністратора в Карпатській Україні, Д. Няраді розгортає там активну душпастирську діяльність. При цьому, його проукраїнська позиція стає дедалі виразнішою. Неабияке наукове значення мають дослідження взаємин між Великим митрополитом і А. Волошином.

Четверта частина видання «АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ, ЙОСИФ СЛІПИЙ, ГРИГОРІЙ ХОМИШИН, ТЕОДОР РОМЖА. УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА У БОРОТЬБІ З ТОТАЛІТАРНИМИ РЕЖИМОМ» стала однією з ключових. У ній авторами наголошено на потребі зняття всіх фальсифікованих радянською ідеологічною системою звинувачень на адресу УГКЦ, яка працювала на збереження національної ментальності, духовних і культурних традицій мільйонів українців. Також зазначено, що ліквідація УГКЦ на західноукраїнських землях після Другої світової війни стала темою багатьох наукових досліджень, де з різних позицій висвітлювалися причини, перебіг, масштаби, результати й багато інших питань, пов’язаних з цим. Ця подія здобула значний резонанс в Україні та за її межами, а її наслідки, незважаючи на хронологічну віддаленість, донині позначаються на житті українського суспільства. Однак, попри інтерес науковців до загальних процесів цієї проблематики, спеціального наукового дослідження щодо початків переходу УГКЦ у підпілля, передумов, підготовки, проведення та результатів Львівського церковного собору 1946 р. як найважливішої складової процесу ліквідації УГКЦ у загальній антиунійній політиці радянського режиму досі не зроблено (с. 179).

У розділі 1 цієї частини – «Становище УГКЦ під владою двох тоталітарних режимів у 1939-1941 рр. Початки підпілля» визначено ту роль, котру відігравала УГКЦ на рубежі 1930-х – 1940-х рр. у суспільно-політичному й національно-культурному житті західноукраїнських земель. Автори відзначили, що спочатку релігійна політика радянської влади на приєднаних у 1939 р. західноукраїнських землях не мала однозначно дискримінаційного характеру щодо УГКЦ. Однак з часом, попри декларовані гасла поваги до релігійних почуттів віруючих, з боку представників радянської влади почало проявлятися відверто вороже ставлення щодо церкви й священиків. Оскільки атеїстична агітація й пропаганда не мали помітного успіху, влада, у звичний для себе спосіб, використала для боротьби з УГКЦ репресивні органи. Радянська влада залучила до процесу боротьби з УГКЦ структури Російської Православної Церкви. Щоб ослабити авторитет греко-католиків, РПЦ ініціювала процес підпорядкування греко-католицьких парафій Московській патріархії.

Зауважено, що початок німецько-радянської війни й окупація в червні 1941 р. західноукраїнських територій нацистською Німеччиною обумовив для УГКЦ час нових випробувань. З початком встановлення на цих землях німецького окупаційного режиму більшість населення Західної України покладало надії на можливість відродження української державності. Німецька окупаційна влада не заперечувала діяльності української церкви, якщо вона не йшла всупереч німецьким інтересам. Саме в період окупації західноукраїнських земель відновилося й активне внутрішнє церковне життя, скликалися церковні собори. У той важкий для віруючих час УГКЦ робила все можливе для духовного зміцнення свого народу, збереження його високих морально-етичних цінностей. Церква рішуче засуджувала терор і репресії як методи політичної боротьби. Масові розстріли мирного населення, насильницьке вивезення його до Німеччини, грабунки і насильство викликали рішучий осуд греко-католицьких владик. Терор окупаційного гітлерівського режиму обумовив і спроби застосування насильства по відношенню до греко-католицьких священиків. Проте такого масового переслідування священиків, як у радянський період, духовенство не зазнало. При цьому його частина активно включалася в національно-визвольну боротьбу українського військово-політичного руху. Греко-католицькі священики допомагали підпільним структурам, пов’язаним з діяльністю ОУН і УПА. Монастирі і церкви були духовною і матеріальною опорою повстанців і підпільників у їх боротьбі проти гітлерівського, згодом сталінського режимів. Виходячи із засад християнської моралі, митрополича консисторія заборонила духовенству брати участь у збройній боротьбі. Але воно, тісно пов’язане з народом, не стояло осторонь трагедії краю. Монастирі надавали допомогу пораненим бійцям УПА тощо (с. 180-216).

У розділі 2. «Антиунійна політика комуністичного режиму і підготовка ліквідації УГКЦ» досліджено, що з відновленням радянської влади, сталінський режим знову розгорнув широкомасштабний процес їх радянізації, неухильного і послідовного викорінення всіх громадських інституцій, що не вписувалися у жорстоку схему тоталітарної держави та виявляли опір її утвердженню. Автори відзначили, що влітку 1944 р. УГКЦ була ослаблена значними втратами, які перенесла впродовж війни. І незважаючи на звернення до духовенства митрополита А. Шептицького та Станіславівського владики Г. Хомишина залишатися на своїх місцях, понад 300 її священиків покинуло свої парафії. Попри це УГКЦ зберегла свою структуру, моральний авторитет, залишаючись однією з потужних національних сил, що мала значний вплив на українське населення, у тому числі й на діяльність структур ОУН й УПА (с. 222-223).

Відзначено, що митрополит Шептицький усвідомлював тогочасну силу Радянської держави і тому, для блага очолюваної ним церкви, взяв курс на зближення з владою, не порушуючи при цьому головних принципів УГКЦ. Водночас він намагався захистити й відстояти майно та власність церкви перед загрозою її націоналізації, неодноразово апелюючи як до обласних, так і республіканських органів влади. Але 1 листопада 1944 р. митрополит А. Шептицький помирає. Незважаючи на напружені стосунки між церквою та радянським режимом, участь у похованні митрополита, окрім ієрархів та духовенства УГКЦ, взяли також єпископи польської католицької, російської, вірменської і української Православних церков, тисячі віруючих. Керівництво митрополією перейшло до його правонаступника Йосифа Сліпого, який намагався продовжити лінію Андрея Шептицького, спрямовану на збереження церкви та її адаптацію в нових політичних умовах. Він усвідомлював, що радянське керівництво прагнуло використати вплив та авторитет УГКЦ у боротьбі проти національного Руху Опору, вимагаючи від ієрархів виступити зі зверненнями про припинення збройної боротьби. Служителі церкви намагалися маневрувати, формально виконуючи вказівки, що межували з формою наказів. Посилився тиск і на митрополита Й. Сліпого, від якого, як доказу лояльності до радянської влади, теж вимагали звернення до учасників Руху Опору (с. 227-229).

Авторами зазначено, що впродовж зими 1945 р. керівництво місцевих органів НКДБ продовжувало вимагати від митрополита УГКЦ схилити керівництво УПА до переговорів щодо умов припинення збройного опору. Зусиллями архимандрита Казимира Шептицького Головний штаб УПА зрештою погодився на переговори, що відбулися в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 р. Від імені уряду УРСР було обіцяно не переслідувати офіцерів і бійців УПА, якщо вони добровільно складуть зброю. Представники УПА погодилися передати радянські пропозиції командувачеві УПА Р. Шухевичу, однак, небезпідставно не вірячи у правдивість обіцянок. Адже головна мета радянської сторони полягала у використанні авторитету церкви в процесі нейтралізації руху УПА, але вона досягнута не була. Тому частина уніатських священиків все частіше потрапляла в поле зору місцевих органів НКДБ із звинуваченнями в підтримці повстанців (с. 233-234).

Зазначається, що радянське керівництво в особі Й. Сталіна і В. Молотова на початку 1945 р. ініціювало заходи, скеровані на підвищення ролі РПЦ у боротьбі з католицизмом і повернення її вірних у православ’я. Рада у справах РПЦ спільно з партійними органами вирішувала практично всі кадрові питання церкви, включно з призначеннями її ієрархів. Заходами органів НКДБ проводилася попередня оперативна підготовка по формуванню необхідної документальної бази для політичних звинувачень на адресу представників УГКЦ. Більш того, після наказу Й. Сталіна голові РСРПЦ Г. Карпову в лютому 1945 р. було розроблено детальний план ліквідації УГКЦ.  17 березня 1945 р. Сталін дав на це згоду. Саме цей документ започаткував широкомасштабну кампанію радянської влади за ліквідацію УГКЦ (с. 234-237).

Автори проаналізували розгортання ідеологічного наступу на УГКЦ з максимальним використанням засобів масової інформації. У газетах публікувалися сфабриковані заяви відречення від УГКЦ віруючих і окремих служителів культу, різні документи, підписані представниками УГКЦ в період німецької окупації, де йшлося про їх зв’язки з ОУН чи УПА, а також контакти з німецькою адміністрацією. З цією метою партійні органи Львівщини використали досить відомого письменника Я. Галана, який уже зарекомендував себе затятим противником уніатської церкви та митрополита А. Шептицького. Початком відкритого наступу держави на церкву стала поява 8 квітня 1945 р. у львівській газеті «Вільна Україна» статті «З хрестом чи з ножем?», автором якої під псевдонімом В. Росович виступив Я. Галан. Він звинувачував УГКЦ у зраді українського народу, співробітництві з нацистськими окупантами, зв’язках з УПА і оунівським підпіллям, називав духовенство злочинцями, що заслуговують суворої кари, звинувачував митрополита А. Шептицького та його наступника Й. Сліпого у пособництві німецьким окупантам. Відтак  у ніч на 12 квітня 1945 р. органи держбезпеки арештували у Львові й Станіславі весь єпископат УГКЦ, що перебував на території УРСР, – митрополита Й. Сліпого, єпископів Г. Хомишина, М. Будку, М. Чарнецького, І. Лятишевського – всього 33 діячів УГКЦ (с. 239-241). Арешт вищого духовенства УГКЦ був тільки частиною загального плану, який мав, в першу чергу, залякати греко-католицьке духовенство, примусивши його стати більш зговірливим щодо перспективи переходу у православ’я. Рішучість радянської влади мала продемонструвати західноукраїнському населенню готовність продовжити репресивні дії супроти прихильників унії. Звинувачення ієрархів УГКЦ у співпраці з нацистами й підтримці ними руху УПА теж були проявом пропаганди, спрямованої на дискредитацію не лише цієї церкви, а й Ватикану і його політики загалом (с. 245).

У розділі 3 «Львівський церковний собор та його наслідки» науковці детально проаналізували процес підготовки й проведення Загального церковного собору УГКЦ як «єдиної канонічної форми організаційного закріплення ліквідації Греко-Католицької Церкви і возз’єднання її з Православною церквою» у березні 1946 р. (с. 260-276). Зауважено, що попри постанови Львівського собору, значна частина греко-католицьких священників продовжувала активний і пасивний опір заходам радянської влади щодо повної ліквідації УГКЦ. Командування УПА й керівництво оунівським підпіллям підтримувало опір насильницькому приєднанню УГКЦ до православ’я. Вони вели широку пропагандистську діяльність, здійснювали певний вплив на духовенство, що піддалося тиску влади. Також наголошено, що Львівський собор 1946 р. не став моментом рішучого повороту уніатського духовенства і вірних до православ’я, на що розраховував радянський уряд й ієрархи РПЦ. Він був лише одним із етапів процесу ліквідації УГКЦ, складовою частиною антиунійної політики радянського режиму в загальному процесі радянизації західноукраїнських земель у післявоєнний період (с. 278). Для світового суспільства було очевидним, що широкомасштабна акція ліквідації УГКЦ, у епіцентрі якої опинився Львівський собор 1946 р. з його рішеннями, здійснена комуністичним режимом спільно з РПЦ в її інтересах. Вона спрямовувалася проти Ватикану та католицизму й мала за мету послабити їх позиції у християнському світі (с. 280).

Авторами також розглянуто питання феномену греко-католицизму на Закарпатті. Зокрема ,  на території Мукачівської греко-католицької єпархії. Територія Закарпаття юридично увійшла до складу Радянського Союзу в той час, коли в Галичині уже розгорнулася повномасштабна реалізація плану розгрому УГКЦ. Там влада форсувала цей процес у зв’язку з широкомасштабним національно-визвольним рухом українського народу під проводом ОУН і УПА, вважаючи церкву одним із важливих його чинників, що в цілому відповідало істині. Поширити процес ліквідації УГКЦ на Закарпаття водночас із заходами в Галичині комуністична влада була неспроможна через низку обставин. Насамперед, внаслідок того, що провід закарпатської греко-католицької єпархії знаходився у Ватикані, який перебував у конфронтації з СРСР (с. 289-293). Після проведення Львівського собору 1946 p. радянські органи активізували роботу щодо ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті, шляхом приєднання окремих її парафій до православ’я, конфіскації її храмів, утиску священиків. Навесні 1947 р. влада перейшла до активних репресивних дій. Зрештою, невдача із сценарієм переходу уніатських священиків до РПЦ, що намагалася здійснити місцева влада, активізувала чекістські структури, що до того часу очікували позитивного для себе розвитку подій, не втручаючись в організацію цього процесу. Насамперед органи МДБ провели низку заходів щодо нейтралізації впливу Т. Ромжі, що завершилися смертю єпископа. Після смерті Т. Ромжі тиск на закарпатських греко-католиків посилився. Зусиллями місцевої влади наступ на греко-католицькі парафії був масштабним.

У підсумку наголошено, що, ліквідація УГКЦ на Закарпатті була штучним процесом, ініціатором якого виступила радянська влада задля досягнення внутрішньополітичних і міжнародних цілей Москви, і насправді він зводився до насильницького нищення греко-католицизму. Боротьба з УГКЦ була складовою частиною і одним із способів утвердження комуністичного режиму на Закарпатті. Ліквідація Мукачівської єпархії УГКЦ, так само, як і Львівської митрополії в Галичині, була здійснена всупереч волі духовенства і віруючих цієї церкви, і винятково завдяки застосуванню каральнорепресивних методів, провокацій, насаджуванню в церковному середовищі таємної агентури, штучному створенні антикатолицької громадської думки, розпалюванню міжконфесійної ворожнечі. Львівський церковний собор 1946 р. відображав мету комуністичної влади легітимізувати церковну монополію підконтрольної РПЦ на західноукраїнських землях, встановивши таким чином повний ідеологічний контроль над духовним життям західних українців (с. 305-306).

Четверта частина книги «ДУХОВНИЙ ПОВОДИР ЗАКАРПАТТЯ ІВАН МАРҐІТИЧ» присвячена постаті визначного духовного діяча Закарпаття – Івана Марґітича. Так у підрозділі«Єпископ Іван Марґітич в оцінці сучасників» вчені ґрунтовно проаналізували цілу низку свідчень про цього «Народного єпископа». У підрозділі«Через «Пласт» і «Просвіту» до Карпатської України» авторами висвітлено становлення світогляду майбутнього Владики.

У підрозділі«Карпатська Україна Івана Марґітича» описується доля юнака-гімназиста напередодні та під час окупації Карпатської України мадярами (с. 327-330). У підрозділі«Крізь тортури Ковнера» розглянуто акцію 15 березня 1941 р., приурочену до другої річниці проголошення незалежної Карпатської України, й ув’язнення І. Марґітича в каштелі «Ковнер» через приналежність до ОУН (с. 331-334).Підрозділ «У підпіллі» висвітлює трагічну участь УГКЦ в умовах другої більшовицької окупації, закінчення І. Марґітичем Ужгородської духовної семінарії та його висвячення владикою Т. Ромжею на ієрея. Зрештою – арешт й ув’язнення І. Марґітича в радянських таборах. Особливо привертає увагу підпільне служіння й душпастирство о. І. Марґітича в підпіллі й створення ним у грудні 1981 р. підпільної Греко-Католицької семінарії  (с. 334-342).

Підрозділ«У незалежній Україні» дає змогу прослідкувати подвижницьку душпастирську діяльність о. І. Марґітича напередодні та після проголошення незалежності України. Авторами наголошено, що насамперед завдяки о. І. Марґітичу світ почув правду про довгі роки поневіряння і боротьби греко-католицьких священиків за свою віру. Сам він ніколи не скаржився, що обрав свій надзвичайно тернистий шлях. З проголошенням Україною незалежності він не припинив боротьбу. Він до останнього подиху захищав рідну церкву й українську мову, ніколи не мирився з проявами сепаратизму серед окремих представників політичної та духовної еліти Закарпаття.

Загалом унікальний характер книги М. Вегеша та Н. Концур-Карабінович вигідно вирізняє її серед решти досліджень із аналогічної тематики. Особливо привертає увагу цілісне бачення історичного шляху й різнобічної діяльності УГКЦ та її ієрархів – духовних просвітників. Безумовно, рецензована книга є помітним внеском в українську історичну науку. Зокрема, у дослідження церковної історії України. Тому, безперечно, видання буде корисне науковцям, педагогам, духовним особам, студентам й широким суспільним колам.

 

Олександер Ситник,

доктор історичних наук, професор кафедри історії та археології Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького

 

Інформаційно-видавничий центр

 

Категорії: