Новини

02.11.2023
4214

Він працював на майбутнє університету: 2 листопада виповнюється 100 років від дня народження Дмитра Венедиктовича Чепура

Він працював на майбутнє університету: 2 листопада виповнюється 100 років від дня народження Дмитра Венедиктовича Чепура

Пам’ять про людину живе у її справах - цей вираз якнайточніше характеризує життя і діяльність Дмитра Венедиктовича Чепура (1923-1983) – ректора Ужгородського державного університету (1962–1977 рр.), доктора фізико-математичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, заслуженого діяча науки і техніки України. За часів ректорства Дмитра Чепура Ужгородський університет вийшов на якісно новий етап розвитку, як науково-освітнього рівня, так і міжнародних зв’язків, розвитку матеріально-технічної бази. Як згадують його учні, студенти, він був людиною незвичайної енергії і непохитної сили волі, володів глибокою логікою мислення, мудрістю, почуттям гумору і неймовірною працездатністю.

 

Свою діяльність в Ужгородському університеті Дмитро Чепур розпочав у 1956 році старшим викладачем. Згодом працював завідувачем кафедри загальної фізики, деканом фізико-математичного факультету, проректором з навчальної роботи і зрештою – ректором. У 1963 році він створив і став першим завідувачем кафедри фізики напівпровідників, започаткував новий напрям наукових досліджень. Ректор УжНУ каденції 1988-2004 років Володимир Сливка відзначав: «Д.В.Чепур створив наукову школу з фізики і технології складних напівпровідників, виховав багатьох талановитих учнів та продовжувачів його справи». У 1972 році завдяки ініціативі Д.Чепура при кафедрі була створена Проблемна науково-дослідна лабораторія для синтезу і комплексних досліджень властивостей нових напівпровідників складної сполуки. У 1992 році на її основі був створений Науково-дослідний інститут фізики і хімії твердого тіла. Кафедра та інститут стали визначними науковими центрами не лише в Україні, але й у світі.

 

За ініціативи Дмитра Венедиктовича у 1963 році було відкрито загальнонауковий факультет з чотирма відділеннями, у тому числі й економічним, яке стало основою майбутнього факультету. Очолив цей факультет професор Іван Мешко. Того ж року заснували Виноградівський загальнонауковий факультет, на якому навчання тривало 3 роки, а його випускники мали змогу продовжити навчання в Ужгородському університеті, або інших університетах України. У  1966 році розпочав свою діяльність факультет романо-германської філології, а фізико-математичний факультет поділено на два окремі підрозділи - фізичний і математичний.

На якісно новий рівень вийшла інфраструктура університету. З ініціативи Дмитра Чепура розбудовується університетське містечко, у 1974 році розпочато будівництво головного аудиторно-лабораторного корпусу на «БАМі», зведено три гуртожитки для студентів університету, кілька багатоквартирних житлових будинків для викладачів, спортивний комплекс «Буревісник», постав спортивно-оздоровчий табір «Скалка».

За часів ректорства  Дмитра Чепура Ужгородський університет набув потужної динаміки розвитку, яка була гідно підтримана його наступниками. Добра пам'ять про наставника, керівника університету живе в УжНУ дотепер. Цьогоріч в УжНУ відбулася ІХ Українська наукова конференція з фізики напівпровідників присвячена 100-річчю від дня народження колишнього ректора УжНУ Дмитра Чепура та 120-річчю засновника Інституту фізики напівпровідників Вадима Лашкарьова.

2 листопада, виповнюється рівно 100 років від дня народження Дмитра Чепура. З цієї нагоди публікуємо спогади про нього рідних, колег та учнів. У них яскраво постає світлої пам’яті образ Дмитра Венедиктовича – як науковця, керівника і Людини.

 

 

 

Галина Пуга - кандидат фізико-математичних наук, доцент, донька Дмитра Чепура:

 Мені дуже запам’яталося його ставлення в сім’ї до дітей. Він був строгим батьком, але справедливим, любив лише правду. Разом з тим, був дуже лагідним і добрим. Який би він зайнятий не був (адже він постійно працював, працював, працював…), завжди знаходив час приділити увагу нам, дітям. Особливо у неділю, оскільки в ті часи субота була також робочим днем. Коли у нас народилася донька, його внучка, то ми були в аспірантурі, посилено працювали над кандидатською роботою, на дитину часу нібито й не вистачало. Він, не зважаючи на свою зайнятість, завжди знаходив для неї час. Коли ми оформляли свої дисертації, то готували плакати із зображеннями, які вивішувалися в аудиторії, адже в той час ще не було слайдів. А донька все говорила: «Хоцу дисертацію робити». То батько брав плакат, пришпилював його до стінки, щось пояснював їй, розповідав, і так разом вони проводили час.

Я навчалася в Ужгороді в школі вже з четвертого класу. І батько часто приходив до нас уже в старших класах, коли розпочалося вивчення фізики, і читав лекції. У результаті з нашого класу на фізичний факультет поступило шість чоловік. Коли був останній дзвінок у нашій школі, він запросив усіх випускників поступати на фізичний факультет. Я також під впливом батька обрала цю дисципліну, бо чесно кажучи, в школі я обожнювала математику і гарно володіла цим предметом, завдяки вчителю Степану Володимировичу Ткаченку. Але батько мене переагітував. Він сказав: «Знаєш, фізика більш жива наука, але без математики вона нічого не варта». І так у випускному класі я переорієнтувалася на фізико-математичний факультет.

У дитинстві ми з братом дуже часто проводили літо на Полтавщині, у селі Городище. Там була типова українська хатина, певно ще шевченківських часів. Стріха з очерету, стіни з глини, була глиняна підлога, яка посипалася травою і чебрецем, були віконечка невеликі, які ніколи не відчинялися, без рам. Двері були без замків, ніхто там ніколи нічого не крав. Мій дід, Венедикт Микитович, закінчив лише 4 класи народної школи, бабка Христина Лаврентіївна взагалі не була письменною, але по життю вони були настільки мудрими людьми, що я, коли вже стала дорослішою, завжди дивувалася, звідки ця мудрість взялася.

 Родина Д.В.Чепура (зліва направо): Параска Венедиктівна (старша сестра), Христина Лаврентіївна (матір), Венедикт Микитович (батько), Галина Дмитрівна (дочка) з внучкою Наталкою, Елеонора Миколаївна (дружина), Д.В.Чепур біля рідної хати. 1976 р.

 

У батька спочатку теж було так – спочатку робив домашню, хатню роботу, а потім, під світлом каганця, готував уроки. У школу ходив у сусіднє село Вороньки, за 5 кілометрів від рідного села. Спочатку він вступив до Педагогічного інституту у місті Лубни, районному центрі Полтавської області. Потім розпочалася війна, йому довелося припинити навчання.

Д.В.Чепур у перші післявоєнні роки

Фізику, як навчальну дисципліну, він обрав із свої фронтовим другом, з яким разом поступили після війни на фізичний факультет Київського університету. Коли розпочалася війна, батько ще був молодим, його не брали у військо за віком. Розпочалася окупація, у селі Городищі було досить багато поліцаїв, яким мій батько зі своїми друзями робили всілякі каверзи. Одного разу їх засікли, батька заарештували і відправили поїздом у Німеччину. Йому, разом з товаришем, вдалося втекти під час транспортування. Вони знайшли партизанський загін, до якого долучилися і боролися проти окупантів. Потім батько отримав серйозне поранення, йому хотіли ампутувати ногу, але він категорично відмовився. Власне кажучи, ці осколки від гранати залишилися у нозі на все життя. І в нього раз у році відкривалися рани, треба було їх лікувати, до останнього курсу університету він ходив з паличкою, але потім її викинув і вже не брав до рук.

Дмитро Чепур та Іван Конділенко, майбутній  член-кореспондент Академії наук України, Київський університет ім. Т.Г Шевченка, початок 50-х років ХХ ст.

Коли батько вже працював в Ужгородському університеті, був ректором, то надзвичайно серйозно і відповідально відносився до своєї роботи. Він завжди дуже рано вставав, ішов на кафедру підписувати різні документи, і уже о 8 годині ранку був у ректораті. Разом з тим, коли приходив на обід, міг відключитися відпочити рівно на 20 хвилин, а потім йшов далі працювати.

Батьки завжди любили після вечері, у вихідний день, вийти на прогулянку. А в той час в університеті йшло велике будівництво – гуртожитку, нового корпусу на БАМі. Отож, під час прогулянки, вони часто навідувалися саме на будівельний майданчик. Батько тримав під контролем будівельний процес, у свій блокнот занотовував необхідні речі. Тобто, фактично у вільний від роботи час ще й слідкував за будівництвом. Я дуже дивувалася, що він і в цьому розбирається. Це було, переважно, в неділю, а в понеділок він вже давав вказівки, що потрібно зробити, що вдосконалити. Корпус на БАМІ, гуртожитки, «Буревісник» і «Скалка» – були закладені якраз за його ректорства.

Цікава історія пов’язана з моїм майбутнім чоловіком, однокурсником Павлом Пугою. Ми ще не зустрічалися, це був перший курс. У той час під транспортним мостом на наших студентів нападали міські хлопці, відбирали гроші. А Павло займався боксом і одного разу його нього теж спробували пограбувати, але він успішно відбився від шести нападників. А батьки цих хлопців написали заяву на нього в міліцію. Деканат факультету подав на виключення Павла з університету, а мій батько його викликав в ректорат. Він «прочитав» йому мораль, що це негідний вчинок, але закінчив так: «Взагалі правильно, що постояв за себе і своїх друзів, але щоб далі я твого прізвища не чув, іди хлопче і вчися». Ну а через два роки довелося почути прізвище, бо Павло прийшов просити моєї руки.  

 

 

Олександр Сливка - перший проректор УжНУ, доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений працівник освіти України:

Моє перше знайомство з Дмитром Чепуром  відбулося 1 вересня 1977 року, коли я, щойно ставши студентом фізичного факультету університету, слухав його виступ перед першокурсниками на площі Народній в Ужгороді.

З перших днів навчання Дмитро Венедиктович читав у нас лекції з механіки, які мені запам’яталися на все життя як цікавістю самого предмету, так і доступністю його викладання лектором. У 1980 році, коли настала пора обирати спеціалізацію, я разом з одногрупником Ігорем Студеняком записався на кафедру фізики напівпровідників завідувачем якої був Дмитро Чепур. А в 1982 році я вступив до аспірантури і моїм науковим керівником став Дмитро Чепур. Життя розпорядилося так, що я став останнім його спірантом, бо у 1983 році Д.В. Чепур раптово помер.

Він був дуже порядною і високоморальною людиною, не терпів обману і хитрощів. Пам’ятаю, як він вигнав з екзамену абітурієнта під час вступу в аспірантуру, через те, що той намагався використати шпаргалки. 

Дмитро Венедиктович був вимогливим як до себе, так і до своїх колег.     Будучи завідувачем кафедри часто приходив на факультет ввечері, аби переконатися, що всі заняття, які є в розкладі у цей час, дійсно проводяться. Він йшов коридором і коли не чув з аудиторії голосу лектора, відчиняв двері і переконувався, що заняття немає. Прецедент міг статися лише раз, максимум двічі… А таке поняття, як «зірвати» пару для викладачів, які знали Дмитра Чепура – взагалі відсутнє.

Пам’ятаю й інший випадок: під час суботника на кафедрі мали навести чистоту і порядок, прибрати в лабораторіях. А працівники не дуже охоче це хотіли робити, почали говорити, що є прибиральниці, це їхня робота. Тоді Дмитро Чепур зняв піджак, узяв халат, відро з водою і ганчірку і почав мити лабораторію. Тоді всі принишкли, взяли халати і разом почали прибирати лабораторію. Він своїм прикладом показував, як слід працювати.

До слова, у той час багато занять в університеті велися російською, але Дмитро Чепур читав лекції виключно українською мовою, він заклав фундамент моральності викладача на кафедрі, на факультеті. Щодо науки, то він, навіть на ректорській посаді, продовжував займатися нею, запровадив напрямок напівпровідників на фізичному факультеті УжНУ і  заклав цим напрямком цілу наукову школу.

Сьогодні, у соту річницю від дня народження ректора, професора, здібного і успішного організатора та управлінця, талановитого науковця, винятково добропорядної Особистості Дмитра Чепура, від якого я вчився, як слід жити, викладати студентам і робити науку – низько кланяюсь його  пам’яті!

 

 

Іван Шафраньош - завідувач кафедри квантової електроніки, доктор фізико-математичних наук, професор:

Дмитро Чепур був людиною високої внутрішньої дисципліни, прекрасним оратором, менеджером. Пам’ятаю, коли ми, студенти, мали першу міжнародну поїздку по обміну досвідом у Чехословаччину, у Прагу. Перед поїздкою він зібрав нашу студентську команду в ректораті. Кабінет ректора розташовувався на другому поверсі будівлі ректорату на вулиці Підгірній, але поділу на кабінет ректора і проректорів не було – всі  уміщалися в одній довжелезній кімнаті, там відбувалися й університетські засідання. У цій залі він нас по-батьківськи розповів, як потрібно достойно поводити себе, одягатися акуратно, оскільки ми представляємо все студентство нашої країни. Також він зауважив, що між чехами і словаками можуть виникати певні суперечки національного плану, а тому в процесі спілкування, якщо такі суперечки розпочнуться, не варто втручатися, це їхня внутрішня справа. У таких речах було чітко видно – наскільки далекоглядною та розумною людиною він був.

Дмитро Венедиктович у складних питаннях, які іноді виникали в житті університету, особливо на різних засіданнях, чи то рада університету, чи факультету, швидко знаходив оптимальні, розумні рішення. В нього була дуже швидка реакція на складні проблеми. Завдяки цьому університет динамічно розвивався. Поряд із організаторською роботою Дмитро Чепур викладав на вечірньому факультеті у позаробочий час, він мав феноменальну, надзвичайну працездатність.

 

 

Вже більше 40 років, як Дмитро Венедиктович відійшов у засвіти. Але його вплив, як Людини, науковця та керівника є присутній в УжНУ і в наш час. Колектив Ужгородського національного університету із вдячністю та щирою повагою береже світлу пам'ять про Дмитра Венедиктовича Чепура.

 

 

 

Олексій Шафраньош

Фото із особистого архіву Галини та Павла Пуги

Інформаційно-видавничий центр

 

 

 

Категорії: