Новини

11.11.2022
580

«Історія України - не клаптикова ковдра з випадкових шматочків, а безперервний континуум від найдавніших часів і аж до наших днів», - стверджує історик-науковець Сергій Федака

 «Історія України -  не клаптикова ковдра з випадкових шматочків, а безперервний континуум від найдавніших часів і аж до наших днів»,
 - стверджує історик-науковець Сергій Федака

 

                                                                                                  «Йому доступні усі фортеці,

                                                                                                    а душу гріє чергова деца…»

Коли Бог щедро уділяв людям таланти Сергій Федака, вочевидь, не спав і не займався якимись гріховними справами, а був десь неподалік нього. І недарма, адже сьогодні пан Сергій є доктором історичних наук, професором кафедри Античності, Середньовіччя та історії України домодерної доби УжНУ, автором серії книг і підручників з історії України, яскравим публіцистом-аналітиком – лауреатом обласної журналістської премії ім. М. Бабидорича, цікавим письменником і літературним критиком – лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. Зореслава та обласної літературної премії ім. Ф. Потушняка у номінації «проза», ліричним поетом – лауреатом цьогорічної обласної літературної премії ім. Ф. Потушняка у номінації «поезія». Власне з цього і почнемо нашу розмову.

 «Все поезії менше у нас, бо у вакуум звук не іде...»

-    Пане Сергію! Твої попередні збірки віршів переважно про пристрасне кохання. А яка тема домінує у збірці-лауреаті «Історії нестримна течія»?

Історики люблять історію не тому, що вона вчителька життя, допомагає пережити нинішнє лихоліття, дає якісь конкретні відповіді на нагальні запити сьогодення — це все додаткові бонуси. Історію люблять просто за те, що вона є — отакою, як вона склалася з усіма її незугарностями, принциповою алогічністю (у філософії «історичне» і «логічне» виступають як антоніми), непередбачуваністю, сумбурністю, вигадливістю, за те, що з нею ніколи не нудно. Про це моя поетична збірка. Додаткова тема там — конкретна людина у конкретному вирі історії. Там кілька віршів про Шевченка і Франка — не бронзових, а з плоті і крові, як вони переживали усе, що на них валилося — десь із селянською впертістю, десь з гумором, десь з набутим аристократизмом.  

Поезія для тебе – стан душі, чи психологічний релакс поміж тривалими і глибокими історичними «розкопками»?

Тільки не перепочинок. Поезія вимагає максимального викиду назовні душевної енергії. Тому багато авторів врешті-решт переходять від поезії до прози — вона трішечки менше висмоктує автора. Тепер все менше авторів наважуються на поезію — вона слави тобі особливої не робить, а вимотує добряче. Але й цікава тим, що там форма веде за собою зміст, що рима чи ритм примушують вибудовувати цілу несподівану фразу, яка інакше би просто не з’явилася би на світ. Оцього багато і в моїй нинішній збірці, де одне слово буквально тягне за собою інше, причому це відбувається навіть якось без волі самого автора. Слова ніби приходять звідкись із «космічного інтернету». Середньовічні поети казали, що це від Бога чи від ангелів. Але й сучасні поети відчувають, що це не з середини них самих, а звідкись зовні. Цим поезія і приваблива.

«Українська історія вся пунктиром...»

-   Нещодавно ти презентував десятий том зі свого циклу «Історія України». Розкажи будь ласка детальніше про цей проєкт.

Американська, британська, французька, німецька історіографії мають по кількадесят багатотомників з вітчизняної історії. Українській до цього ще рости і рости. Маємо поки п’ять таких багатотомників, мій буде шостим. Для національної історіографії це мало. Сподіваюся, що з часом після мого з’являться і наступні. Мій виходить, бо з’явилося унікальне вікно можливостей, котре через якесь десятиліття може знов закритися: зараз великим колективам істориків не до створення таких масштабних праць, бо відбувається певна структурна трансформація тих колективів, то ж з’являється шанс для окремих авторів. Блискуче скористався з нього Я. Грицак, що минулого року випустив книжку «Подолати минуле. Глобальна історія України». Але це однотомник, стислий компендіум вітчизняної історії. А я взяв у першому томі епіграф з передмови І. Франка до його «Захара Беркута», мовляв історичні факти  мають викладатися і докладно, і у причинному зв’язку між собою. Отакий двоєдиний принцип зараз дуже на часі, коли знову заявляють, ніби ніякої української історії не існує, це все вигадки ультра-патріотів, це тільки механічно з’єднані клапті історії російської, польської, угорської тощо. У моїх томах історія українських земель постає як єдина цілісність від кам’яного віку (тому важливо було почати від самого початку) аж до наших днів. Навіть коли самі землі були розділені різними державними кордонами, тут відбувалися ті самі процеси, цілком схожі, паралельні, зі своєю регіональною специфікою, але з тими самим векторами розвитку і тими самими глибинними смислами.  Історія України (як і будь-якої іншої територіально великої країни) є принципово регіональною, але ці пазли не розпадаються, а навпаки — міцно тримаються одне за одне, творять єдину картинку. Колись Лукіан наголошував, що змальовуючи битву, треба поперемінно показувати то один табір, то інший. Аналогічно і я, пишучи історію України, щораз показую, що відбувалося у кожному з її регіонів, а не обмежуюся тільки Києвом чи Львовом, як то інколи буває.

-  Твоя мама народилася і зростала у Маріуполі, знаю що й ти часто їздив до берегів Азова. Чи залишилися у тебе там родичі, або знайомі? Чи маєш з ними контакт?

Мама все дитинство-юність провела в Маріуполі —  жила за два кроки від тепер всесвітньо відомого драмтеатру. Вищу освіту здобула в Ужгородському університеті (випускниця 1964 р.), тут одружилася з однокурсником-закарпатцем Дмитром Федакою, але розподіл на роботу мої батьки отримали у Маріуполь (тоді практично весь їхній курс відправили на Донеччину), то ж там починала вчительську кар’єру і лише за сім років наша родина остаточно переїхала на Закарпаття. Тому й я народився у Маріуполі, маю алюмінієву медаль-жетон «Народжений в м. Жданов» (так тоді звалося місто), щоліта приїжджав до баби і діда. Ще коли тривали нещодавні бої за місто, там померла наша знайома Ольга Карда. Вона була маминою ученицею, потім теж училася в Ужгородському університеті, повернулася додому вчителювати, відтак працювала у мерії Маріуполя. Коли почалися суцільні обстріли міста, кілька тижнів майже не виходила з сирого підвалу, організм не витримав… Зараз в інтернеті сотні світлин поруйнованих знайомих вулиць, знівечених будинків, які знав вживу. Дико споглядати ці ірреальні, марсіанські пейзажі, мертві коробки, на відновлення яких підуть роки-десятиліття.  

-  Як зараз твоя родина сприймає і переживає трагедію Маріуполя, війну загалом?

Зараз на моєму письмовому столі стоїть давній маріупольський сувенір — модель найстарішої споруди цього міста — водонапірної вежі, збудованої наприкінці ХІХ ст. і декорованої різноколірною цеглою. Вона теж недалеко від театру, але символічно вціліла. Багатоярусна, зі сліпими вікнами, нагадує замкову вежу. Маріуполю бракує середньовічної історії, то оце своєрідна компенсація. Типу як у закарпатських вітринах люблять виставляти різні морські атрибути.

Наша культура — це культура компенсацій, заміщування. Тимчасово втрачений Маріуполь нині заміщується творенням різних маріупольських центрів в інших містах, відкрився такий і в Ужгороді. Минулого місяця подивився на нашому фестивалі гірських кінофільмів художню стрічку про Маріуполь часів Другої світової «Чому я живий» (демонструвалася поза конкурсом). Місто там - як живе. Не тільки архітектурний декор і вічне Азовське море, а й людські типажі вийшли напрочуд пізнаваними. Це дуже релевантний українській культурі загалом жанр трагікомедії — трагедії з елементами світлого гумору. Після нашої перемоги місто відродиться вже зовсім іншим, ніж за мого дитинства. Але головне, що воно буде. Згадується Євангеліє від Іоана: якщо зернина не помре, то вона не відродиться.

Нинішня війна для багатьох українців, які не знали правдивої історії наших взаємин з москалями, стала шоковою несподіванкою, хоча насправді це – тільки чергова спроба мокші знищити український етнос. Які висновки слід робити історичній науці, які мають бути освітні програми, шкільні та вузівські підручники, аби суспільний загал України знав справжню історію свого народу? Що слід робити негайно, а що у найближчій перспективі?

Україна вже кілька разів за свою історію  переконливо доводила власне право на існування. Зрештою, про це книжка нашого земляка Ю. Бадзя «Право жити». Нині це робиться черговий раз, особливо потужно і жертовно.  Останні вісім місяців показали багато нового і несподіваного навіть для мене, як для історика. Ми готувалися до чогось подібного упродовж цілих тисячоліть вітчизняної історії. Навчальні програми з української історії мають відображати її цілісність, органічність і єдність, показувати, що це не клаптикова ковдра з випадкових шматочків, а безперервний континуум від найдавніших часів до наших днів. Наша історія інклюзивна, тобто включає діяння усієї людності, що мешкала на сучасній території України — незалежно від етнічності, конфесійності, соціальних чи політичних особливостей.  

-   Наскільки загал студентів-істориків є підготовленим до такого вивчення історії?

Середня школа страшенно деградувала за останні десятиліття — і з об’єктивних, і більше з суб’єктивних причин. Але якщо брати моїх студентів персонально, то відчуваю у них спраглий інтерес саме до історичної конкретики, до першоджерел. Нинішнє покоління вже не здатне вірити попередникам на слово, і це добре. Слід виховувати у нього інтерес до джерелознавчих студій, хист до самостійної роботи з джерелом, уміння розговорити його, вилущити з нього актуальну інформацію.

Кожне покоління має свою психологію. У добу соціальних мереж історію вже сприймають не так, як у моїй юності.  Тепер цікавлять альтернативні шляхи розвитку, причини колишніх невдач і можливі шляхи їх подолання у майбутньому. Ми не соромимось визнавати, що у чомусь відставали від сусідів. Врешті-решт, це ж свідчення нашої молодості а відтак і ширших подальших перспектив.

-   На твій погляд, наскільки пересічний українець готовий до тектонічних змін в історії? Що ще має статися, аби українці зрозуміли, який народ є їхнім одвічним ворогом, що майже всуціль підтримує нинішній путінський етноцид проти українців?

 Далеко не кожному поколінню істориків видається пережити якісь всесвітньо-історичні зміни. Нашому поколінню «поталанило». Є німецька приказка, що з кожного свинства можна здобути шматок шинки. Отак мусимо підходити до нинішньої надзвичайно болючої війни. З усіх криз нація має виходити сильнішою.  Що ж до одвічного ворога, мені подобається крилатий вислів, що Британія не має вічних ворогів і вічних союзників — тільки вічні інтереси. Гадаю, те саме і в України. Нині все російське — однозначно вороже і це правильно у даних конкретно-історичних умовах. Колись наші предки так ставилися до усього німецького. Далі поживемо - побачимо. Соціологія про суттєву підтримку росіянами путінської політики не залишає нам жодних ілюзій щодо вигаданих братських сентиментів. 

«Відмирають і жанри, й роди...»

-  Журналістську сторінку свого творчого життя ти починав писати рівно 30 років тому у «Срібній землі». Наскільки журналісти, тогочасні ЗМІ, відрізняються від сучасних у сенсі професіоналізму, тематичної спрямованості, впливу на суспільний загал, його поведінку?

У добу до Інтернету і, особливо, до появи соціальних мереж, журналісти грали незрівнянно більшу роль, аніж зараз. Закарпатське суспільство суттєво збідніло через різке скорочення цього прошарку. Ніщо не вічне під Місяцем. Щось із газетних жанрів відмерло, щось трансформувалося в інтернетному форматі. А от інтерв’ю продовжує бути цікавим читачеві. Недарма ж ти особисто так активно «експлуатуєш» цей жанр.  

У письменницькій Спілці Закарпаття відбулася зміна поколінь і вчорашні літератори-початківці встигли стати «живими класиками». Наскільки досконалим і професійно високим є рівень художніх творів сучасних закарпатських авторів, а їхня тематика співзвучна запитам доби? Кого особисто ти читаєш «запоєм»?

Нині закарпатське письменництво переживає один з найскладніших періодів своєї історії. Але література існує доти, доки існує її читач. «Запоєм»  читати сучасну закарпатську літературу неможливо. Ледве-ледве вдається бодай зволожувати губи, аби не розтріскалися. І все ж із поправкою на всі скрутні обставини крайова література таки жевріє. Підозрюю, що в ряді областей ситуація ще гірша, хоча для нас це слабенька втіха. Крайова література нині стрімко омолоджується і фемінізується. Пишуть переважно дівчата у віці 18+. Із нашого брата вперто шукає свій стиль прозаїк Микола Пігуляк, що днями випустив вже п’яту книжку. Вийде продовження роману «Експрес-наречений» Василя Кузана. Готує п’яту книжку з фантастичної епопеї про мандрівки у часі Олександр Гаврош. Тобто процес триває, хоч і дуже сповільнено. 

Що на твоєму робочому столі (комп’ютері?) сьогодні? Які творіння презентуєш невдовзі в історичній, художній та публіцистичній площинах?

Днями завершую 11-й том «Історії України», присвячений 1914-1923 рокам. Там принципово, що усе починається з Першої світової війни, бо саме вона дала можливість Україні вийти із латентного стану і знову актуалізуватися. Значення цієї війни завжди недооцінювалося, а тепер їй слід віддати належне. Як пише той самий Я. Грицак у свіжому журналі «Локальна історія»: «Не те, що Україна не існувала до 1914 р. Вона існувала, але як сценарій майбутнього в десятках тисяч голів української інтелігенції та освіченого селянства. А Перша світова війна зробила цей проєкт твердою реальністю». І принципово, що завершується 11-й том проголошенням політики українізації, теж незаслужено призабутої сьогодні. Саме вона стала головним здобутком тодішніх визвольних змагань, не дала звести їх нанівець. Більшовики вимушено погодилися на неї, бо інакше би не в тримали Україну у своєму полі тяжіння. Аналогічно для сучасної України життєво важливими виявилися оці перші тридцять років сучасної державності (1991-2021). Попри усі їхні мінуси вони заклали підвалини наших нинішніх і майбутніх Перемог. Без них не було би сьогоднішніх військових звитяг наших доблесних і непереможних воїнів на фронті, як і всього іншого, що єднає націю і наближує нашу Перемогу – масового волонтерського руху, допомоги біженцям, відновлення систем життєдіяльності країни.

P.S: Епіграф та назви розділів до цієї публікації «позичено» з поетичної збірки-лауреата С.Федаки «Історії нестримна течія».

Василь Ільницький,

Інформаційно-видавничий центр

Категорії: